Читать «Київська Русь» онлайн - страница 202

Слід наголосити, що практичний збіг державних кордонів Київської Русі з межами народності став одним із тих феноменів, що забезпечили їй винятково швидкий прогрес. В умовах середньовіччя в такому становищі знаходилась більшість європейських країн і народів.

Консолідація єдиної народності супроводжувалась і стимулювалася спільністю економічного розвитку Київської Русі, що виявилося в поглибленні процесів відокремлення ремесла від сільського господарства, розширенні мережі торговельних шляхів, широкому обміні сільськогосподарською і ремісничою продукцією, рості товарного виробництва, розвитку міст.

Важлива роль у прискоренні процесу складання руської народності належала православній церкві. Як вважає відомий історик руської церкви А. Поппе, ця суспільна сила вже в X — XI ст. мала вирішальне значення в утворенні єдиної давньоруської народності (natio). Цей національно-інтегруючий її фактор прискорив також слов’янізацію неслов’янського населення, включеного в державну структуру Київської Русі.

Централізація церковного управління, єдність східнослов’янського обряду, церковнослов’янська мова богослужіння, спільні для всієї Русі духовні святині, перші руські святі — все це сприяло етнічному самоусвідомленню руських людей. Небезпідставно вже в кінці X — на початку XI ст. поняття “руський” і “православний” для літописців стали фактично тотожними. Згодом це усвідомлення проникло і в народні маси.

Одним із основних свідчень цього можуть бути такі пам’ятки історичної писемності і літератури, як “Слово про закон і благодать”, “Повість минулих літ”, “Повчання Мономаха”. Митрополит Іларіон, звертаючись до пам’яті “старих” давньоруських князів, з гордістю зауважує, що вони “не в худѣ бо и невѣдомѣ земли владычествовавша, нъ въ Руськѣ, яже ведома и слышима всѣми четырьми концами земли”. У “Повісті минулих літ” Нестор відтворив широке історичне полотно життя руської народності і її держави, визначив місце Київської Русі у світовому історичному процесі. Іларіон, Нестор, Никон, інші давньоруські літописці сприймали Київську Русь як єдине територіальне і етнічне ціле, оспівували її славу, героїчних захисників, безкрайні простори. їм однаково були близькі й дорогі Київ і Новгород, Чернігів і Смоленськ, Галич і Суздаль, Переяслав і Рязань, Ростов і Полоцьк, вся Русь від новгородської півночі до київського півдня і від Карпат до Волги і Дону.

Отже, є достатньо підстав стверджувати, що на ранньофеодальному етапі розвитку Київської Русі давньоруська (точніше — просто руська) народність являла собою не лише етнічну, а й політичну спільність у межах всієї державної території. Сказане не заперечує етнографічних особливостей окремих регіонів, які мали місце в IX — на початку XII ст., але є констатацією основної тенденції етнополітичного розвитку цього періоду.

Уже йшлося про те, що серед дослідників немає єдності у визначенні етнополітичної долі руської етнічної спільності періоду феодальної роздробленості. Їхні думки зводяться до трьох основних висновків: давньоруська народність не являла собою стійкої етнічної спільності, і її розклад визначився державним розпадом Русі; давньоруська народність була стійкою етнічною спільністю і значно пережила Київську Русь; давньоруська народність у XII — XIII ст. переживала період подальшої консолідації і була одним із основних елементів єдності давньоруських земель аж до монголо-татарської навали.