Читать «Київська Русь» онлайн - страница 180

Відомості літопису про вічову діяльність у Галицькій землі також вказують на переважну участь у ній мужів “градських”, тобто знаті. До їхньої допомоги вдавався князь Данило Романович у боротьбі з непокірними боярами Галицької землі. Коли він звернувся за порадою до галицького віча (“сзвавшю вече”), то соцький Микула як виразник настроїв прихильників князя заявив: “Господине, не погнетши пчел, меду не едать”.

Аналіз подій, пов’язаних з діяльністю віча, свідчить про значне посилення великого боярства. Зміцнення його економічних позицій, особливо в період феодальної роздробленості, супроводжувалось намаганням брати участь в управлінні містом і землею. Крім суперечностей між князівською владою і боярською феодальною демократією у діяльності віча відбились і серйозні протиріччя всередині самого боярства. Воно не являло собою монолітної політичної сили. У кожному великому центрі земель існувало кілька боярських угруповань, які претендували на керівне становище і виборювали це право, намагаючись посадити на князівський стіл свого ставленика.

Особливою гостротою ці суперечності відзначались у Києві, вони стимулювалися нечіткістю ситуації з успадкуванням великокнязівського столу. При цьому одна боярська партія орієнтувалася на князів із династії чернігівських Ольговичів, інша — обстоювала право на Київ представників Мономахового роду. Результатом цього суперництва, про що вже йшлося, стала система дуумвірату — одночасового “сидіння” на київському столі князів із двох найсильніших князівських династій.

Відомі випадки, коли віче було звичайною змовою якогось боярського (рідше купецького) угруповання, спрямованою проти князя або його оточення. У 1170 р. “начаша новгородьци вече деяти в тайне по дворам”. Довідавшись про ці таємні віча, новгородський князь Святослав Ростиславич покинув Новгород, не чекаючи, поки рішення новгородського боярства про його небажаність буде прийняте на широкому вічі.

Подібна ситуація була в Києві в 1146 р. Рішення про усунення Ігоря Ольговича і заміну його переяславським князем Ізяславом Мстиславичем було прийнято боярською партією таємно від князя і його адміністрації.

Ці та інші факти діяльності віча переконують у тому, що цей інститут, який сягає своїм корінням ще в додержавний період, ніколи не був органом народовладдя або широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні. Керівна роль і переважне право представництва у ньому належали верхам суспільства. За сильного князя цей вузькостановий орган був слухняним придатком верховної влади, при слабкому — залежність могла бути і зворотною. Іншими словами, на Русі в X — XIII ст. існували, доповнюючи один одного, а нерідко і вступаючи у суперництво, орган феодальної демократії (віче) і представник монархічної влади (князь).

Народні рухи

Основним джерелом відомостей про народні рухи на Русі X — XIII ст. є літописи. Чекати від них повного і адекватного висвітлення соціальних конфліктів, зважаючи на залежність їх укладачів від князівської влади, не доводиться. Висловлювати симпатії до народних виступів на сторінках хронік було, очевидно, небезпечно. І якщо в таких умовах відомості про них, хай навіть у дещо завуальованій формі, все ж потрапляли до літописів, то це означає, що народні рухи були невід’ємною рисою давньоруського суспільного життя.