Читать «Київська Русь» онлайн - страница 131

Писемні джерела фіксують полюддя на етапі його відмирання. Напевно, вже з середини — другої половини X ст. ця форма збирання данини втрачає своє значення. Передача міст і земель в управління посадників і намісників князів зробили непотрібними щорічні князівські об’їзди земель. Податки відтепер збиралися судово-податковим апаратом земель і централізовано передавалися до Києва. В часи Ігоря Рюриковича, як гадають дослідники, полюддя перетворилося на особливий податок, який київські князі намагалися стягувати понад установлені норми.

Древлянське повстання 945 р., яке призвело до вбивства київського князя Ігоря, змусило великокнязівську владу ввести чітко фіксовану норму податку, так звані “уроки”. Про їх характер і розміри можна судити з літописного повідомлення 1014 р., у якому йдеться про “уроки”, які виплачував щорічно Новгород Києву: “Ярославу же сущю Новѣгородѣ, и урокомъ дающую Киеву двѣ тысячѣ гривенъ от года до года”.

Крім централізованої частки значну частину данини збирали для місцевих потреб. Ярослав як новгородський князь третину суми (одну тисячу гривен) розподіляв між своїми дружинниками. УХ — XI ст. сформувалася досить розвинена система податків, що стягувались розгалуженим апаратом князівських чиновників.

У “Повісті минулих літ” є згадки про данину, що збиралась у східнослов’янських землях від окремого будинку — “диму”. “А козари имаху на полянѣх, и на сѣверѣх, и на вятичѣхъ, имаху по бѣлѣ и вѣверицѣ от дыма”. Подимна данина з часом трансформувалася в поземельну — від рала або плуга. Про неї згадує літопис під 964 і 981 рр. Перемігши в’ятичів, Володимир Святославич “възложи на ня дань от плуга”, яку вони давали і його батькові. Це могли бути податки як хутром, так і грошима.

У кінці X ст. важливим джерелом князівських прибутків були “віри” — штрафи за скоєні злочини. Володимир хотів увести смертне покарання, але єпископи і старці порадили йому брати штрафи, що йшли б на утримання дружини. “Рать многа; оже вира, то на оружьи и на коних буди”. Віри стали своєрідною формою експлуатації місцевого населення, яке, згідно з “Локоном вірним”, зобов’язувалося давати князівським чиновникам продуктові і грошові подарунки.

Серед численних повинностей давньоруського населення був і так званий “повоз”, відомий з X ст. У літописній статті 984 р. (про перемогу Володимира над радимичами) говориться: “И платят дань Руси, повозъ везуть и до сего дне”. Уточнення терміну “повоз” літопис не дає, але на підставі аналізу опосередкованих даних можна дійти висновку, що він означав державну повинність — поставки коней і транспорту для потреб князя і його адміністрації.