Читать «Київська Русь» онлайн - страница 130

До феодально залежних верств населення належали вотчинні ремісники, що проживали в садибах феодалів. Вотчинного ремісника згадує “Руська Правда” і оцінює його життя в 12 гривен — удвічі більше, ніж за життя смерда або закупа. У містах значним був процент вільних ремісників, так званих посадських.

Окрему групу давньоруського населення становило православне духовенство — біле і чорне. Формувалось воно із різних суспільних верств і не являло собою окремого стану.

Феодальні повинності

За феодалізму земля, що перебувала у її власників і володільців, була основним засобом виробництва. Власність на неї давала економічну основу отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. За користування землею селянин був зобов’язаний певний час працювати в господарстві пана або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному господарстві, чи сплачувати грошовий податок. Велику роль у цьому відігравав позаекономічний примус, оскільки феодал мав над населенням практично необмежену владу.

У класичному феодальному суспільстві первісною формою повинностей були відробітки, що відповідало найнижчому рівню розвитку продуктивних сил. Натуральна форма ренти відповідала більш високому ступеню розвитку класового суспільства, а передумовою грошової був значний розвиток торгівлі, ремесла і взагалі товарного виробництва.

Характерною рисою феодальних відносин у Київській Русі було панування від самого початку натуральної форми земельної ренти, що базувалася на общинному володінні землею.

Общинна земля у деяких народів ділилася на оброблювану кожним членом общини — як приватним власником — і на ту, що її обробляли общинники спільно, а отримані продукти використовувалися на общинні потреби. У Київській Русі общинні запаси на покриття спільних витрат накопичувались інакше — кожен член общини вносив певну кількість продуктів. З часом ці запаси і право збирати їх з общинників узурпувала родоплемінна знать. Так натуральні повинності вільних селян на користь общини поступово перетворились у феодальні натуральні повинності. Уже в IX — першій половині X ст. право племінних і міжплемінних князів на збір данини перейшло до київського князя як верховного суверена.

Феодалізм у східних слов’ян формувався на базі розпаду первіснообщинних відносин. Родоплемінна верхівка поступово перетворювалася на феодалів, общинники ставали феодально залежними виробниками, забезпеченими всіма засобами виробництва. За таких умов натуральні повинності, природно, стали панівною формою феодальної експлуатації.

Данину платили у формі разових контрибуцій і регулярних податків на користь держави. Вони розподілялися між господарствами відповідно до кількості землі, якою користувалася сім’я. Отже, данина являла собою фактично земельну ренту.

Збір данини отримав назву “полюддя”. Зміст його найкраще описаний Костянтином Багрянородним у праці “Про управління імперією”. Князі з усіма русами виходили з Києва за полюддям в листопаді і кормились у землях древлян, дреговичів, кривичів, сіверян та інших слов’ян упродовж усієї зими. У квітні вони поверталися до Києва. Звичайно, київський князь і його дружина не об’їжджали всі населені пункти, щоб зібрати данину. Вона вилучалася місцевим адміністративно-управлінським апаратом земель і концентрувалась у спеціальних місцях — погостах, які відвідували київські князі, їх дружина, податкові чиновники. Погости були своєрідними фінансово-адміністративними і судовими осередками, що зміцнювали владу київських князів на місцях.