Читать «Київська Русь» онлайн - страница 114

У літописах і билинах половецьке зло нерідко виступає у подобі змія. Розповівши про блискучу перемогу руських дружин під проводом Володимира Мономаха над половцями 1103 р., літописець зазначає, що князь “скруши главы змеевые”. Тугорхана називають в билинах Тугарин Змієвич. Дослідники обґрунтовано дійшли висновку, що саме в цей час було створено цикл руських народних казок про трьох-, семи- і дванадцятиголових зміїв, що пожирали людей. Змій Горинич — лютий ворог давньоруських богатирів — це збірний образ половців.

Практично всі половецькі хани, що особливо вороже ставилися до Русі, фігурують у літописах і народних переказах з негативними визначеннями. Боняк — “шолудивий хижак”, Тугорхан — “змієвич”, Кобяк — “поганий”, Кончак — “окаянний”, “поганий кащей” тощо.

Необхідно звернути увагу ще на один аспект сприйняття руськими половців. Вони були тим більшим нещастям для Русі, оскільки належали до іншої віри, до того ж, язичницької. У багатьох місцях літопису підкреслюється, що половці “не суть хрестьяне”, “окаянные огаряны”, “безбожный враг”, “безбожный сынове Измаилеви”. Особливо показовою у цьому плані є розповідь літопису про одне з вторгнень на Русь орди хана Кончака. “Придоша иноплеменьници на Рускую землю ... нечистии ищадья, дѣломъ и нравомъ сотонинным, именемъ Кончакъ, злу начальникъ ... богосудний Кончаю» с единомыслеными своими”.

Боротьба з половцями усвідомлювалась руськими як необхідність захисту не лише Батьківщини, а й віри християнської. Не випадково літописці не раз відзначають, що думку піти походом на половців підказав руським князям сам Бог. Богоугодність справи дозволяла збирати під знамена великого київського князя (особливо в перші десятиліття і в 60 — 80-ті роки XII ст.) в антиполовецький похід дружини багатьох (іноді 14-ти) князівств. Ці великі військові експедиції вглиб степів були своєрідними “хрестовими” походами проти “невірних”. Є підстави вважати, що роль Русі як захисниці християнського світу визнавали і її сусіди. Про це ідеться і в літопису, і в “Слові о полку Ігоревім”.

Не переоцінюючи їх захоплених оцінок, слід визнати, що саме Русь прийняла на себе основний удар половців і тим самим значно полегшила становище Візантії, Угорщини та інших християнських країн, що також зазнавали нападів степовиків.

Твердження про органічну несумісність православних руських і язичників половців нібито не узгоджуються з тим, що між двома сторонами існували не тільки воєнні, а й мирні відносини, в тому числі і шлюбні. Це справді так. Але ось що характерно. Руські князі охоче брали за дружин своїм синам половчанок, але ніколи не віддавали дочок за половецьких ханів. У цьому факті відбилось, з одного боку, невизнання Руссю рівноправного становища половецьких ханств, з іншого — несприйняття їх релігії. Обернути в християнство “невірну” половчанку вважалося справою природною і навіть богоугодною, але прийняти їх віру (у випадку шлюбу руської княжни з половецьким ханом це було б неминуче) уявлялось абсолютно неможливим.