Читать «Київська Русь» онлайн - страница 113

Друга половина XII ст. характеризувалася своєрідною рівнодією тенденцій протиборних сторін. Тиск половців на південноруське порубіжжя посилився, але визначилась і консолідація руських сил для відбиття загрози. Навіть більше — об’єднані дружини русичів здійснюють великі походи в Степ. Театром воєнних дій тепер стало не тільки південноруське порубіжжя, а й глибинні райони половецьких степів. Літопис повідомляє про цілу серію успішних походів на половців під 1167, 1169, 1184, 1185 й іншими роками. Очевидно, в цей період руські князі остаточно переконались у більшій ефективності нанесення ударів по половецьких вежах і зимівниках, аніж рицарської помсти безпосереднім винуватцям і учасникам плюндрування Русі. Звичайно, траплялись і невдачі. До таких належить спроба новгород-сіверського князя Ігоря Святославича розгромити вежі Кончака у верхів’ях річки Самари. Поразка руських полків Ігоря у 1185 р. стала переконливим свідченням того, що для успішної боротьби з “Донським союзом” хана Кончака сил одного князівства було недостатньо. Поразка на Каялі “відкрила” південно-східні рубежі Русі із Степом, після чого донські половці не тільки безкарно грабували порубіжні райони Новгород-Сіверського і Переяславського князівств, а й почали вторгатися в межі Київської землі.

У перші десятиліття XIII ст. дещо поліпшилися русько-половецькі відносини. Літописи цього часу відзначають переважно не сутички руських з половцями, а участь останніх у князівських міжусобицях, головним театром яких стали Галицьке і Волинське князівства. Звичайно, це не означає, що половці відмовились від своєї політики пограбування сусідів. Навіть і після серйозних втрат, яких вони зазнали у двох битвах з ордами Чингісхана (у 1222 і 1223 рр.), половці не припиняли своїх розбійницьких нападів на руські землі. У 1234 р. вони спустошили Поросся і навіть околиці Києва. Це була остання сутичка руських з половцями. Незабаром їм довелося зіткнутись із спільним ворогом — монголо-татарами.

Позначивши пунктиром хід подій русько-половецьких відносин XI — XIII ст., можна оцінити ступінь їх впливу на Русь. У цьому питанні дослідники не виявляють одностайності. Одні вважають половців силою, споконвічно ворожою Русі, боротьба з якими порушувала нормальний хід її історичного розвитку, інші не схильні надто драматизувати половецьку загрозу, резонно відзначаючи, що у взаєминах двох світів були не лише війни.

Гадаємо, у цій суперечці вирішальне слово має належати все ж не історикам, які оцінюють події з позиції вічності, а сучасникам, що були очевидцями, учасниками і жертвами майже двохсотлітнього протистояння Русі половцям. Руською людиною, чи то був благочестивий монах-книжник, князь-дружинник або ж оповідач-билинник, половецька агресія однозначно сприймалась як зло. Саме таку оцінку ми знаходимо в першій літописній згадці про половецьке вторгнення у південноруське порубіжжя. “Се бысть первое зло на Русьскую землю”. Всі наступні розповіді про напад половців на Русь оцінювались аналогічно. Половецький хан Кончак був “злу начальник”.