Читать «Київська Русь» онлайн - страница 116

7 — Кордони Русі

Навала на Русь монголо-татар Чингісхана і Батия

У вітчизняній історіографії питання про нашестя на Русь орд Чингісхана і Батия та його наслідки для подальшої долі руського народу порушувалось не раз. Вчені у переважній більшості були одностайні в оцінці цього історичного явища як трагедії для Русі. Мали місце і спроби применшити руйнівні наслідки монгольської навали. Ряд українських істориків XIX ст., слушно заперечуючи помилкову теорію М.П. Погодіна, згідно з якою нашестя орд Чингісхана і Батия було причиною повної зміни населення у Середньому Подніпров’ї, стверджували, що завойовники не завдали південноруським землям будь-яких серйозних руйнацій, що навіть Київ не було розорено.

Хибне переконання про розорення Києва полчищами Батия, писав B. Б. Антонович, утвердилося з кінця XVI ст., коли іноземні мандрівники намагались пов’язати бачені ними руїни київських будівель з картиною розгрому міста завойовниками. У давніх джерелах про руйнацію Києва немає жодних згадок, крім повідомлення про падіння склепінь Десятинної церкви.

М. Грушевський також писав, що не може визнати за монгольською навалою фактора “вирішального, фатального для стану країни [...]. Ми не маємо твердих позитивних підстав для того, щоб припускати поголовне побиття і цілковите розорення Києва”. Київ у 1240 р., за його твердженням, постраждав не більше, ніж при домашніх погромах 1169 або 1202 рр. Розуміючи, що це не узгоджується з повідомленнями Плано Карпіні про повний занепад Києва, М. Грушевський оголосив їх дуже перебільшеними, заснованими на якомусь непорозумінні. Батий, збираючись зробити Південну Русь провінцією Орди, нібито не був зацікавлений у перетворенні її на пустелю. Щоправда, в цей час Русь не була такою багатою і квітучою, як колись, але винні у цьому не стільки завойовники, скільки самі руські князі, які постійно ворогували між собою.

Щось подібне зустрічаємо в одній із праць Л.М. Гумільова. Як вважав історик, похід на Русь і Європу кочовикам був зовсім ні до чого і вони були втягнуті в нього “не власною волею, а логікою подій світової історії і політики”. Та й руйнівні наслідки походу Батия, згідно з Л.М. Гумільовим, надто перебільшені. Дві кампанії, виграні загарбниками у 1237 — 1238 та 1240 рр. “не набагато зменшили руський воєнний потенціал”. Не наводячи жодних доказів, він стверджує, що в Північно-Східній Русі постраждало лише кілька міст. Сільське населення просто перечекало в лісах, поки пройдуть нападники, і повернулось до своїх осель. Про розгром Південної Русі Л.М. Гумільов просто не згадує. Щоправда, було розорено Київ, але сталося це “тому, що кияни убили монгольських парламентарів”.

Метод дослідження і висновки, до яких прийшов Л.М. Гумільов, детально проаналізував Б.О. Рибаков. “Л.М. Гумільов, — пише він, — знайомий з археологією, мав би знати, що мальовничі словесні описи сучасників документально підтверджуються величезним археологічним матеріалом: десятки руських міських центрів назавжди опустіли після Батиєвого погрому; походи 1237 — 1241 рр. виявилися катастрофою, яка знищила військові резерви саме тих князівств, що здавна накопичували сили для боротьби зі Степом”.