Читать «Київська Русь» онлайн - страница 112

У період 60 — 90-х років XI ст. спостерігається особливо сильний тиск половців на Русь. Уособленням злих сил стали на Русі хани Боняк, прозваний в народі Шолудивим, і Тугорхан, що ввійшов до руського народного епосу як Змієвич. З кінця 90-х років XI ст. перемоги і поразки йшли в одному ряду. І все ж можна констатувати переважання в південноруському порубіжжі половців. У 1096 р. вони під проводом хана Боняка здійснили напад на Київ, спалили його південні околиці. Саме в цей час сформувався страшний образ половецької неволі. “Люди разделиша и ведоша их у веже... Мучими зимою и оцѣпляемѣ в алчбѣ, и в жажѣ, и в бѣдѣ побледнѣвше лици и почерневше телесы, незнаемою страною, языкомъ испаленомъ, нази ходяще и босѣ, ногы имуще избодены терньем”.

Перелом наступив на початку XII ст. Об’єднав руські сили для боротьби з половцями переяславський князь Володимир Мономах. Серія блискучих походів (1103, 1105, 1107, 1111, 1116 рр.) спричинилася до того, що Мономах “пил золотым шоломом Дон” і “приемшю землю их (половців. — П.Т.) всю і загнавшю окаяньныя агоряни [...] за Дон, за Волгу, за Яик”. Під час цих походів руські дружини заволоділи містами Шарукан, Сугров і Балин. Тоді, як вважають дослідники, хан Отрок відкочував зі своєю ордою із району Сіверського Дінця “в обези” — на Кавказ.

Успішна антиполовецька боротьба продовжувалася в роки правління синів Мономаха — Мстислава і Ярополка. За часом вона збіглася з другою стадією кочувань половців, коли весь степовий простір було розділено між окремими ордами і кожна з них кочувала строго в межах певно визначеної території, мала свої зимівники. Тепер половці, ставши безпосередніми сусідами Русі, не могли безкарно вдиратись у її межі.

Логіка подій, здавалося, заохочувала Русь розвинути свій успіх, остаточно підірвати могутність половців і відбити у них будь-яке бажання до завойовницьких набігів. Але цього не сталося. Завершальні десятиліття другого етапу історії половців зійшлися в часі з початком роздробленості на Русі, яка ознаменувалася надзвичайним загостренням міжкнязівських відносин, суперництвом претендентів на великокнязівський стіл. У цих умовах боротьба з половцями відступила на другий план. Розрізнені походи руських дружин у Степ не могли завершитися вирішальними перемогами. Окремі князі (частіше — представники чернігівських Ольговичів, але й інші) більше думали про те, як би використати половців у боротьбі за Київ, ніж про те, як убезпечити руські рубежі від їх вторгнень. Встановлення союзницьких відносин з половцями (переважно з так званими “дикими”), залучення їх для участі у вирішенні внутрішніх справ Русі сприяли порівняно швидкому відродженню половецьких сил. Це один із багатьох парадоксів русько-половецьких відносин.