Читать «Ловець повітряних зміїв» онлайн - страница 3

Нагорі були моя спальня, кімната баби та його кабінет, який ще називали «курильнею» — там постійно пахнуло тютюном і корицею. Після того, як Алі подавав обід, баба та його приятелі розвалювалися в чорних шкіряних кріслах. Вони набивали люльки — і тільки баба завжди казав «натоптувати люльку» — і обговорювали три улюблені теми: політику, бізнес, футбол. Бувало, я просився в баби посидіти з ними, але баба заступав мені вхід. «Іди собі, — казав він. — Зараз час дорослих. Почитай краще якусь свою книжку, гаразд?» І зачиняв двері, а я собі дивувався, чому в нього завжди час дорослих. Я сідав під дверима, підібгавши коліна до грудей. Сидів там іноді годину, іноді дві, прислухаючись до їхнього сміху та балачок.

У вітальні внизу була вигнута стіна з виконаними на замовлення стелажами. У них стояли обрамлені родинні портрети. Старе зернисте фото мого дідуся та короля Надіра-шаха, зроблене 1931-го, за два роки до вбивства короля: вони стоять над мертвим оленем, на ногах у них ботфорти, за плечима висять рушниці. Світлина моїх батьків з весільного вечора: ефектний баба в чорному костюмі та мама — усміхнена юна принцеса в білому. А ще було фото баби та його найкращого друга й ділового партнера Рахіма-хана: вони стоять біля нашого дому, але жоден не всміхається. Я на тій фотографії — немовля. Баба, стомлений і похмурий, тримає мене на руках, однак пальчиками я обхопив мізинець Рахіма-хана.

Вигнута стіна вела до їдальні, посеред якої стояв стіл із червоного дерева, за ним легко могли вміститися тридцятеро гостей — а що батько полюбляв екстравагантні вечірки, то так воно й бувало майже щотижня. На протилежному боці їдальні височів мармуровий камін, у якому взимку завжди танцювали оранжеві полиски вогню.

Великі скляні розсувні двері вели на півкруглу терасу, з якої виднілися два акри заднього двору та ряди вишневих дерев. Баба й Алі облаштували вздовж східного муру невеликий город: помідори, м’ята, перець і грядка кукурудзи, що ніяк не спромагалася нормально вирости. Ми з Гассаном назвали той мур Стіною кволої кукурудзи.

У південному кутку саду, в тіні локви, була оселя прислуги — скромна глиняна хатинка, де жив Гассан з батьком.

Саме там, у тій халупці, Гассан і народився взимку 1964-го, за рік після того, як моя мати померла під час пологів, даючи мені життя.

За вісімнадцять років, прожитих у тому домі, в хатці Алі й Гассана я бував хіба що кілька разів. Коли сонце опускалося за пагорби й ми завершували денні ігри, наші з Гассаном шляхи розходилися. Я, минаючи трояндові кущі, йшов у будинок баби, а Гассан — у глиняну халупку, де він народився і жив усе своє життя. Пригадую, що вона була вбога, чиста, тьмяно освітлена парою гасових ламп. У протилежних кінцях кімнати лежали два матраци, між ними — потертий гератський килим з потріпаними краями, а ще триногий стілець і дерев’яний стіл у кутку, за яким Гассан малював. На стінах не було нічого, крім гобелена зі словами «Аллаху Акбар», вишитими бісером. Баба купив його для Алі під час однієї з мандрівок у Мешгед.