Читать «Ловець повітряних зміїв» онлайн - страница 2

Я сів на лавку під вербою. І згадав слова, які Рахім-хан сказав мовби ненароком, перш ніж покласти слухавку. «Завжди є спосіб знову стати хорошим». Я подивився на тих двох повітряних зміїв. Згадав Гассана. Згадав бабу. Алі. Кабул. Життя, яким жив, доки настала зима 1975-го і змінила все. Зробила мене тим, ким я є нині.

Розділ другий

У дитинстві ми з Гассаном любили вилазити на тополі, що росли вздовж алеї біля будинку мого батька, і дратувати сусідів, пускаючи уламком дзеркала сонячних зайчиків просто в їхні домівки. Ми всідалися один навпроти одного на двох високих гілках і дриґали голими ногами, а в кишенях наших штанів було повно сушених шовковиць і волоських горіхів. Ми по черзі блискали дзеркальцем, їли шовковиці, жбурляли ними один в одного, гигикали, сміялися. Бачу, як зараз, Гассана високо на тому дереві: сонячне світло мерехтить крізь листя і падає на його майже досконало кругле обличчя, обличчя, мов у китайської ляльки, вирізьбленої з твердої деревини: з пласким широким носом і вузькими розкосими очима, що нагадували бамбукове листя та здавалися, залежно від освітлення, то золотими, то зеленими, то навіть сапфіровими. Як зараз, бачу його крихітні низько посаджені вуха та різко випнуте підборіддя — такий собі м’ясистий виступ на обличчі, неначе випадково дочеплений насамкінець. І бачу губу, розсічену трохи лівіше від центру, мовби інструмент китайського лялькаря послизнувся або майстер просто втомився і втратив пильність.

Іноді на верхів’ях тих дерев я підмовляв Гассана стріляти горіхами з рогатки в сусідську однооку німецьку вівчарку. Гассан зовсім не хотів, але якщо я просив, по-справжньому просив, він не міг відмовити. Гассан ніколи й ні в чому мені не відмовляв. А його рогатка була смертоносна. Гассанів батько, Алі, ловив нас на гарячому та лютився, тобто лютився настільки, наскільки здатна розлютитися така лагідна людина, як він. Алі кивав пальцем і жестом руки наказував злізти з дерева. Забирав у нас дзеркальце і переповідав те, що розповідала йому мати: диявол теж пускав сонячних зайчиків, пускав, щоб відволікти мусульман від молитви. «Він пускає їх, сміючись», — завжди додавав Алі, сердитий на сина.

«Так, батьку», — бурмотів Гассан, дивлячись собі під ноги. Але мене він ніколи не виказував. Жодного разу не признався, що блимання дзеркальцем, власне, як і жбурляння горіхами в сусідського пса, то були мої ідеї.

Тополі росли вздовж під’їзної алеї, вимощеної червоною цеглою, що вела до кованих воріт. За ними був широкий в’їзд у батьків маєток. Ліворуч од цегляної доріжки — будинок, ще далі — двір.

Усі погоджувалися, що мій батько, мій баба, спорудив найкрасивіший будинок в околиці Вазір-Акбар-Хан — новому вишуканому районі у північній частині Кабула. А дехто навіть вважав його найгарнішим у всьому Кабулі. Широкий ґанок, обсаджений трояндовими кущами, вів до просторої оселі з мармуровими підлогами та великими вікнами. Підлоги чотирьох ванних кімнат були викладені вигадливими мозаїчними кахлями, які батько власноруч вибрав у Ісфагані. Стіни були завішані шитими золотом гобеленами, які баба придбав у Калькутті; зі стрілчастої стелі звисала кришталева люстра.