Читать «Книга імен» онлайн - страница 77

Він вирішив витратитись на цю подорож, щоб відзначити тридцяту річницю їхнього з Ясміною подружнього життя. Разом із ними були всі троє синів із дружинами й дітлахами. Шість днів на кораблі, потім тиждень у Лондоні. Ясміна не приховувала радості. Це була їхня перша родинна відпустка після того, як старший із синів вступив до Корнельського університету.

Життя в Сент-Луїсі було розміреним, але ввесь час, вільний від напруженої педіатричної практики, вони віддавали дітям, проте не своїм рідним дітям. Щороку Джек і Ясміна пакували сонячну парасольку, шорти й босоніжки, прихоплювали набір для профілактичної вакцинації, цілували на прощання онуків і відлітали — у рамках програми «Лікарі без кордонів» — у той чи інший регіон, охоплений війною або постраждалий від стихійного лиха.

Джек думав про виголоднілих дітей, яких лікував минулого літа в Дарфурі, про п'ятьох колег, яких замордували в милі від їхнього медпункту в Афганістані позаторік. А тут, милуючись із балкона безмежними просторами чорно-синього океану й неба, Джек майже забув про хаос, що панував у світі. Майже забув.

Як було забути? Вони мало не відмовились і від цієї подорожі через оте цунамі в Японії. Якби не страх засмутити дітей та онуків, якби не те, що вони замовили круїз іще рік тому, Джек із Ясміною вже подалися б до Азії. Хоча подружжя знайшло компромісне рішення: вони обміняли свої зворотні квитки в «Британських авіалініях» і тепер з Лондона полетять не додому, а до Токіо.

Іноді Джек любив пофантазувати, як вони двоє припинять свою постійну практику й місяцями їздитимуть разом світом, лікуючи та рятуючи найвразливіших дітлахів, кинутих напризволяще.

Можливо, настане час...

У двері постукали, і він повернувся до каюти. Ясміна чистила зуби, тож він сам відчинив і побачив свою одинадцятирічну онуку Емілі. Вона широко усміхалася; просто на піжамку в неї був накинутий пляжний халатик.

— Дідусю, я хочу ще раз поцілувати тебе на добраніч. Тіммі дратує маму — вимагає, щоб йому замовили їжу до каюти. Каже, що вмирає з голоду.

— Дякувати Богу, твій брат ніколи не знатиме, що таке справжній голод, — відгукнувся Джек, проводячи рукою по задовгому темному чубчику Емілі. — Отак краще: я бачу твої гарні оченята. — Він нахилився й поцілував свою середульшу онуку у свіжо вимиту щічку.

— Нам лишилось усього два дні на кораблі, — зітхнула Емілі, якій хотілося ще трішки тут побути. — От якби ми всі могли залишитися тут назавжди.

Джек усміхнувся.

— Ти ж не думаєш так насправді, Емі. На тебе в житті чекає ще купа різних пригод.

— Мабуть, так, — вона знизала плечима, і личко її засяяло. — І на тебе також, дідусю.

— Ще б пак, — почав був Джек. Зненацька ніби крижана хвиля плеснула йому в спину — на мить. І зникла. Що це означає?

Здригнувшись, він глянув на розчинені балконні двері, за якими котив свої пінисті хвилі океан. Та раптовий холод минув.

З ванної кімнати вийшла Ясміна, й Емілі кинулась у її обійми. Коли Джек відводив дівчинку назад до каюти трохи далі по коридору, він уже геть забув про все, окрім лагідних морських хвиль і безцінних днів, що чекають на його родину попереду.