Читать «Книга імен» онлайн - страница 33
Джилл Ґреґорі
Він склав газету й кинув на підлогу. Виїхав зі стоянки й рушив за «експлорером» Мередіт Лахман, тримаючись щонайменше на три авта позаду. Жінка була така сама неуважна, як і донька. Він стежив за ними вже цілі два дні: знайомився з їхнім розпорядком дня й водночас освоювався на вулицях Санта-Моніки. А вони ні про що не здогадувались.
Це завдання ускладнював лише клятий смог. Він був значно гірший за ненависні оливкові дерева, від запаху яких йому пекло в горлі.
«Експлорер» звернув на стоянку біля китайського ресторану. Рауль поїхав за ним і припаркувався на певній відстані.
Відчувши, що хрипне, Рауль вдихнув з інгалятора. Тим часом Стейсі Лахман із матір'ю зайшли всередину.
Вказівки, що він одержав, були доволі загальними: усе треба інсценувати під нещасний випадок або ж під викрадення. Він вирішив, що викрадення надійніше. Тож Стейсі Лахман просто зникне. Так само, як чотири місяці тому зникла інша його жертва в Сьєрра-Леоне. Цього разу він викине тіло в Долині Смерті дорогою до Лас-Вегаса. Доки хтось натрапить на кістки, мине не один місяць.
Раптом Рауль відчув, що зголоднів. Вийшов з авта й теж пішов до тьмяно освітленого ресторану в традиційних червоно-чорних кольорах.
Він тихо сів за столик неподалік від Стейсі з матір'ю — ті навіть не повернулися. Зробив замовлення й почав спостерігати за дівчиною, котра надзвичайно вправно маніпулювала паличками. Рауль всипав у чай два пакетики цукру й посміхнувся.
Розділ десятий
— Я мушу подзвонити...
Девід вирвав телефон із її руки.
— Спочатку ви розкажете мені, від якого дідька ми тікаємо.
— На це буде досить часу після того, як я подзвоню. Віддайте телефон! — Голос її був холодний, зелені очі ще холодніші.
— Хто це був? Гносеї?
Йаель спохмурніла.
— Їхня бригада вбивць. Їх називають Темними янголами. Прошу вас — у мене тут є один знайомий, і, якщо ви дозволите, я йому подзвоню. Тоді, можливо, нам із вами вдасться виїхати з країни живими.
— Виїхати з країни? Як? Я навіть не маю при собі паспорта.
— Нехай вас це не турбує. Віддайте телефон.
Вона вихопила мобільник. Девід відвернувся. Повісивши вщент мокру сумку на вішак, він мимохідь побачив своє відображення в дзеркалі над комодом. Волосся прилипло до голови. Обличчя набуло землистого відтінку. Мабуть, від потрясіння. Воно й не дивно. Перед очима знову й знову спливав образ бездиханного тіла Бен Моше на підвіконні.
Вони з Йаеллю вискочили з автобуса на наступній зупинці. Якимось дивом їм удалося під цією страшною зливою спіймати таксі, і вони попрямували до річки Гудзон — без слів, змоклі до нитки й смертельно налякані.