Читать «Книга імен» онлайн - страница 135

Вона глибоко вдихнула та просунула ноги в отвір, спираючись ліктями об стінки тунелю, і повисла досить високо над підлогою.

Уяви, що ти — Майкл Джордан, який щойно вкинув м'яч у кільце, — наказала вона собі й учепилась у нижній край люка.

Трошки повагалась — і відпустила руки.

Упала Стейсі, сильно забивши гомілку.

Немає часу відсиджуватися на лаві для травмованих, — майнула думка, і вона вдихнула на повні груди. Коридор дуже схожий на той, де тримали її, був порожній. Проте жінки були поруч: вона чула їхню суперечку.

Стейсі спромоглася підвестись і, прикульгуючи, пішла тунелем на голоси. На стінах вона помітила декілька картин, досить моторошних: темні кольори, змії, якісь чудернацькі символи. Вона прискорила крок — і пополотніла, побачивши ковані металеві грати в кінці коридору. Серце її впало. Це скидалося на ґратчасту браму в'язниці.

Дівчинка підбігла — і побачила їх. Кілька десятків молодих жінок, замкнених у величезній кімнаті. Там стояли ряди ліжок, як у гуртожитку. Жінки здавалися змученими й блідими, ніби роками не бачили сонячного світла. «Вони молодші за маму, — завважила Стейсі, — а деякі не набагато старші від мене. Проте, плечі їхні згорбилися, як у старих бабусь, і довге волосся неохайне, занедбане».

Що вони тут роблять?

Одна жінка зойкнула, помітивши Стейсі, що підійшла, накульгуючи, до ґрат. Раптом усі з'юрмилися біля брами; вони дивилися на неї запалими очима, не вірячи собі.

— Ти хто?

Це спитала ота, з гортанним голосом. Вона була гарна, темноволоса, з довгими віями та великими очима.

— Мене звуть Стейсі. А ви — хто ви? Чому ви тут?

— Ірина. Моє ім'я Ірина.

Молода жінка міцно вхопилася за ґрати.

— Дякую тобі, милостивий Боже, — прошепотіла вона, звівши очі вгору. Потім подивилася на Стейсі, і в обличчі її засвітилася надія. — Ми тут ув'язнені. Допоможи нам! Тут є ключ.

— А де він? — Стейсі оглянула стіни, та не побачила ані поличок, ані гачків.

— У коридорі. За однією з картин. Не барись!

— А за якою картиною? — Стейсі вже бігла назад до картин, хоча нога з кожним кроком боліла все сильніше.

— Не знаємо, — відповів чийсь голос їй услід. — Ми тільки бачимо, що вони беруть ключ з-під якоїсь із них. Швидше, благаємо, швидше!

Стейсі піднімала картини, одну за одною. Де ж ключ? Щомиті їй здавалося, що її схоплять і замкнуть за ґратами разом із жінками.

Їхні повні відчаю обличчя стояли в неї перед очима, коли вона з натугою підняла найбільшу картину, мало не впавши навзнак: картина зірвалася зі свого гака. І тут вона побачила ключ — великий чорний ключ у формі літери F висів на цвяху за картиною.

Тремтячими пальцями вона схопила його й побігла коридором. Ушкоджена нога страшенно боліла, руки тремтіли так сильно, що вона ніяк не могла вставити ключ у замок, а коли врешті-решт брама розчахнулася, дівчинку мало не затоптали.

Жінки несамовито побігли повз неї далі вниз тунелем. Зупинилася тільки Ірина. Поцілувала Стейсі в щоку, схлипнула стиха. І вхопила її за руку.