Читать «Книга імен» онлайн - страница 134

— Далі, — видихнув Девід.

— Багато років тому в Римі я познайомився з одним єпископом. Пізніше його звинувачували в сексуальних домаганнях до хлопчиків. До тих бідолашних, яких він запрошував щотижня до себе на сніданок із Біблією. Я пригадав його перстень. Незвичайний — гладко-шліфований рубін із гебрейськими літерами.

— Рубін із нагрудника Аарона? — вигукнула Йаель. Щоки її палали від швидкого бігу сходами нагору.

— Я вистежив його в шотландському селищі. Забрав камінь. Щоб повернути його синам Ізраїлю. А потім знайшов цю дивну карту Таро серед його подорожніх документів.

Ділон був дуже сильним і здоровим, і все ж йому було важко дихати.

— Він увесь час повторював, що мусить встигнути на літак до Лондона. Тож і я вирушив туди. У Гітроу зустрів одного німця. З такою самою картою. Приєднався до нього, опинився тут. А тепер твоя черга розказати мені, що тут усе-таки відбувається?

Вони були на півдорозі до майданчика. Девід різко зупинився, забувши про жорстокий біль, що ятрив кожну клітинку його тіла.

Йаель і Ділон стояли поруч, притиснувшись до поручнів, і хапали ротом повітря.

— Тут Стейсі, — жорстко відповів Девід. — Ці маніяки хочуть знищити світ. Оті голоси... оті імена, що я чув, належать людям, яких оці монстри методично вбивали. Стейсі — одна з них, можливо, остання. Ми повинні знайти її та визволити звідси!

— Хай допоможе нам Бог, — засмагле обличчя Ділона зблідло. — Де вона?

— Не знаю. Можливо, ти хочеш переговорити з Богом і допоможеш нам дізнатися, — вицідив Девід крізь зціплені зуби. — Перш ніж вони нас упіймають і вб'ють.

Розділ п'ятдесят сьомий

олоси лунали голосніше.

«Я рухаюсь у правильному напрямку, — подумала Стейсі. — Але чи зможу я вилізти там, де вони знаходяться?»

Вона поповзла швидше, відчуваючи, як пил забиває їй легені. Пальці чіплялися за вентиляційні отвори з пластиковою обшивкою, як у жилих будинках. Голоси доносилися з отвору неподалік.

Раптом, коли вона опинилася біля повороту знову, голоси залунали так, ніби жінки знаходилися просто під нею. Стейсі обмацала обидві стінки в пошуках вентиляційних граток чи ще одного люка. Мабуть, він тут не один.

Дівчинка переповзла через поворот. Лізти назад було важче, — і тут вона вперше застрягла. Сяк-так протиснувшись, вона знайшла, що шукала, — люк, подібний до того, який вона відчинила, коли той чоловік підсадив її до шахтного колодязя.

Дуже обережно, затамувавши подих, вона вхопила кришку з двох боків і почала потихеньку штовхати. Кришка була важкою, як і та перша, але коли Стейсі вдалося трохи її зсунути, можна було зазирнути в нижній тунель. Вона чула жінок, — тепер вони були зовсім близько.

— Може, ти хочеш боротися й померти, Ірино, а от я хочу залишитися живою, — схлипувала одна.

Відповіла їй дівчина з гортанним голосом.

— Якщо тобі подобається бути боягузкою — будь, але я... я хочу повернутися до свого Маріо. Нехай загину — але спробую.

Стейсі відсунула кришку на останні кілька дюймів. Отвір був не менший за той, через який вона пролізла. От тільки підлога була далеко внизу.