Читать «Книга імен» онлайн - страница 115
Джилл Ґреґорі
Коли Девід почув
Йому було передано не лише імена ламед-вовників, а й імена їхніх ворогів.
Тут Кардоза прочитав іще одне ім'я —
У вухах загуло.
— Девіде, ви мене чуєте? Я кажу: щойно телефонував Аві, — пробивався голос рабина Кардози крізь гудіння в нього в голові. — Він уже попередив відповідні служби, і ті оголосили тривогу. Інтерпол повідомляє, що ді Стефано учора прибув до Лондона.
— Залучайте військову розвідку МІ-6 — сказав Девід. — У мене передчуття, що вони знайдуть усіх гносеїв у Лондоні.
Мобільник Девіда задзвонив в аеропорті Бен Гуріон, коли вони з Йаеллю чекали на автобус-шатл, який мав підвезти їх через поле до літака.
— Твоє дівча, боюся, втратило сон. Воно весь час скиглить, щоб ти прийшов їй на порятунок.
— Ах ти ж паскудо, — від люті очі Девіда налилися кров'ю. Йому було байдуже, що кілька людей повернули голови в його бік. — Де вона?
— Зі мною, певна річ. Неподалік від того місця, де ми з тобою востаннє бачились.
— У Лондоні, — Девід глянув на Йаель.
— Оцінка «відмінно», професоре. — Кріспін вочевидь глумився.
— А в тебе двійка за невдалу спробу. Двоє твоїх Темних янголів лежать на столі в трупарні.
Кріспін розсміявся.
— Ти мені лестиш, друзяко. Гадаєш, то я їх підіслав? Ні, накази Темним янголам віддають інші люди. А от ця справа стосується лише тебе й...
— Дай я поговорю з нею, Мюллере. Упевнюся, що вона жива.
— Ти мені не довіряєш? — кепкував той, і втіха його була настільки очевидною, що Девіда охопило нестримне бажання скрутити йому шию.
— Я хочу почути її голос.
— Почуєш. Коли виконаєш іще одне розпорядження. Тільки тоді почуєш милий голосок своєї дорогоцінної Стейсі. І якщо ти виконаєш усі настанови точно, повернеш те, що мені належить, — хто знає? Може, я зглянусь.
— Де тебе знайти? — відрубав Девід.
— Не поспішай, — дорікнув Мюллер. — Мене цікавить іще одна річ. Я чув, що ти написав книжку.
— І не одну.
— Ти знаєш, про яку я говорю. Сподіваюся, — заради своєї дочки, — матимеш її при собі. Мені кортить її почитати.
Девідові слова були колючі, мов крига.
— Де... я... тебе... знайду?
— Під'їжджай до Меморіальних садів на Трініті-сквер. Звідти зателефонуй своїй доці.
У Девіда так пекло всередині, що він не міг вдихнути.
Він зачекав, доки їх не провели на посадку, потім швидко розповів усе Йаелі.
— Я маю зателефонувати йому від Меморіальних садів на Трініті-сквер. Ти там бувала?
Вона глянула на нього, заходячи до літака.
— Дуже давно. Це неподалік від Вежі — лондонського Тауеру. Меморіал британських моряків торгівельного й військово-морського флоту, які брали участь у двох світових війнах і єдина могила яких — море.
Вона замовкла, бо повз них протиснулася бортпровідниця, аби допомогти одному літньому пасажирові, а потім знов заговорила: