Читать «Книга імен» онлайн - страница 114

Девід притримав її за руки.

— Мені потрібен камінь, Йаеле. Агат.

Вона довго дивилася на нього, і він прочитав сумнів і боротьбу з ним на її обличчі. Не промовивши ні слова, вона вийшла з бібліотеки.

Йаель летить із ним до Лондона. Девід несподівано зрадів. Якщо їхня здогадка про карти правильна, вони мають дві перепустки до Г'носесвілля — хоч де б він не знаходився. Можливо, карти приведуть його і до Стейсі. Або до тих, хто знає, де Кріспін тримає дівчинку.

Він витяг із портмоне загадкову карту й укотре почав розглядати, намагаючись розшифрувати її символіку. Люди стрибають з розбитої верхівки вежі.

Самогубство? Ні. Руйнація, смерть, хаос — так сказала ворожка Таро. І відродження. Погляд його зосередився на блискавці, що розколола небо поза вежею, — гнів Матінки-Природи останнім часом вибухав електричними розрядами.

І цей замковий міст, що нагадував Тауерський міст у Лондоні.

Лондон. Саме там перетнулися їхні з Кріспіном шляхи... і саме туди поспішає він у пошуках Стейсі.

Йаель ішла до нього кімнатою зі шкіряною сумкою через плече.

— Я принесла обидва камені, — прошепотіла вона, не моргнувши оком. — Вони лежали саме там, де я запам'ятала.

Раптом у Девіда в хребті щось гостро штрикнуло. У вухах гуділо, ніби їхня розмова передавалася гучномовцями.

Там, де я запам'ятала. Запам'ятала.

— Захор, — він схопив Йаель за руку. — Запам'ятай.

Вона схилила голову трохи набік, очевидно, не розуміючи.

— Що ще я маю запам'ятати? — У питанні чулося спантеличення.

— Не ти. Я. Вони наказували, щоб запам'ятав я. Вони все кричали і кричали, щоб я запам'ятав... захор. Можливо, саме це мені й слід пам'ятати зараз. Слово захор.

Очі Йаелі розширилися. Вона підскочила до найближчого стола й накидала на аркушику паперу цифри.

— Ось гематрія слова захор — 233.

Девід вихопив із рюкзака щоденник і розгорнув на першій сторінці, на першому імені.

— Д, — сказав він Йаелі. Пальцем відрахував відстань у 233 літери. — Наступна І.

Гарячково рахуючи, він знайшов літеру С, потім Т, його пальці й мозок працювали з неймовірною швидкістю. Невже воно? Невже ключ до розгадки в його щоденнику?

Йаель записувала літери, якими він просто сипав: С, Т, Е, Ф, А, Н, О, Е, Д, У, А, Р, Д, О...

Йаель зойкнула.

— Боже мій, Девіде, — виходить ді Стефано Едуардо — Едуардо ді Стефано. Прем'єр-міністр Італії!

— Ребе Кардоза! — гукнув Девід на всю бібліотеку. Рабин кинувся до них, заскочений хвилюванням у Девідовому голосі. На його завітреному обличчі читалася тривога.

— Зробіть РПЛ-аналіз усього мого щоденника, ребе. Гадаю, ми знайдемо імена гносеїв. Ми з Йаеллю щойно витягли першого, хто там зашифрований. Мусять бути інші.

— І чиє це ім'я, Девіде?

Голос у нього зірвався.

— Едуардо ді Стефано, прем'єр-міністр Італії.

Від здивування Кардоза роззявив рот. Утім, його ошелешення тривало якусь мить.

— Беньяміне, мерщій! — гукнув він через плече.

З машини, що везла їх із Йаеллю до аеропорту Бен Гуріон у Тель-Авіві, Девід зателефонував до центру, і рабин Кардоза зачитав йому список, що видав комп'ютер.