Читать «Руденька» онлайн - страница 52

– Дякую… Я тобі, звісно, не такі дорогі купую… – Він сміявся.

– Яка різниця? Ти мені все одно їх ніколи не віддаєш.

Ми попрощалися і домовилися зустрітися наступного дня… пообідати.

Я знала, що таке обідати або вечеряти з Ним… Це все одно, що кудись з Ним літати… тобто шансів практично нема… Спочатку Він дзвонив у першій половині дня і суворо-пресуворо забороняв будь-що без Нього їсти, тому що Він «заїде за годину». Я знала, що таке Його «за годину». Коли Він заїжджав по мене о восьмій-дев’ятій вечора, ми шукали кращий ресторан певної кухні, який Він збирався мені показати… саме показати… «бо там дуже дорого»… Він весь час примушував мене сміятися, постійно говорив по двох-трьох телефонах одночасно, не рахуючи гучного зв’язку в машині, і завжди звинувачував мене в тому, що біля ресторану, який Він все-таки знайшов, не виявилося вільних паркувальних місць… Ми годинами їздили колами, аж поки звільниться місце… бо Він хотів, щоб я скуштувала суші або різотто саме в цьому ресторані… Потім Він двадцять хвилин паркував машину, при цьому й далі розмовляючи по телефону і нервуючи… Виходячи з авто, Він неодмінно збивав дверима якогось велосипедиста… Одного разу, не маючи при собі документів, Він відбив дверима свого чергового авто дзеркало у «BMW X5», що проїжджало повз нас… Його відкинуло назад у машину… Він строго на мене подивився і промовив з усмішкою свою улюблену фразу: «Це ти винна»… і перше, що спало мені на думку, було «я з Ним ніколи не поїм». Тільки Він міг відбити дзеркало автомобіля, за кермом якого сидів син американського консула на ім’я Александр… Щоразу я давала собі слово, що наступного разу, перш ніж «обідати» з Ним, я, як мінімум, добре поснідаю. Він купував мені джинси, а потім обурювався, що краще б Він купив щось для мого Йорка… відразу ж дзвонив і дізнавався, де знаходиться кращий магазин дизайнерського собачого одягу, купував пуховик з хутром для мого цуценяти і говорив, що краще б Він купив мені ще одні джинси. Він весь час був чимось невдоволений, але не завжди міг стримувати усмішку. Найкращу усмішку на планеті. Він робив мене найщасливішою дівчинкою… і найнещаснішою, адже я точно знала, скільки протриває це моє цілковите «щастя»: воно закінчиться рівно тієї миті, коли божевільне небо кине черговий байдужий погляд на мій літак і посміюючись спостерігатиме за мною своїми бездонними очима через скло ілюмінатора… і мої очі промовлять у відповідь небу власним дощем. Насправді мене ніколи не хвилювали стрілки годинника, за винятком тих днів, коли вони одного разу зупинилися для мене… а потім для Нього. Він завжди був зі мною. А «завжди» не підвладне Часові.

Ми встигли кілька разів пообідати і повечеряти разом… назавтра у мене був термін у клініці «Charite», яка стала для мене рідною домівкою… і не тільки для мене. Він цього дня відлітав до Відня, просив подзвонити Йому і доповісти, що сказали лікарі. А лікарі сказали, що все «перфект». Тому що кожна зустріч з Ним дарувала мені таку кількість позитивних емоцій, які просто не могли не відбитися на показниках мого здоров’я. Я радісно розповідала Йому все це по телефону, і Він пообіцяв повернутися з Відня і провести мене до аеропорту.