Читать «Руденька» онлайн - страница 50

Він забрав у мене диск, промимрив на «ви» слова вдячності, а жінка щиро мені усміхнулася. Я сумно також усміхнулася їй.

Ми явно не встигали до таксі… Не хотілося розлучатися з Парижем… Він глузливо підігрівав мої й без того загострені почуття ніжними променями лютневого сонця… Ми з Елею бігли Єлисейськими Полями… і якимсь дивом устигли майже вчасно… Але кумедний власник нашого готелю вирішив зробити спільні фото…

Таксист виявився типовим добродушним французьким арабом. Я сиділа спереду, і він ставив стандартні арабські питання: «А скільки в тебе друзів у Парижі?», «А коли в тебе день народження?», «А ти не хочеш тут залишитися?», «А ти одружена?», «А якщо я залишу тобі номер телефону, ти подзвониш мені, коли повернешся у Париж?»… За всі мої польоти до Франції в моєму мобільному зібралася величезна кількість телефонних номерів корінних французів-таксистів… усіляких Абделів, Мухаммедів, Ахмедів… жодного Жака, Жана чи Люсьєна. Лише раз мене віз таксист на ім’я Батист, у чорному «Mercedes S-class». Насправді це було неважливо: всі ці люди говорили по-французьки, здебільшого набагато краще, ніж я… а що може бути прекрасніше, ніж французька мова? Я завжди щиро записувала номери їхніх телефонів, нікого не кривдила й обіцяла подзвонити наступного разу, коли мені знадобиться таксі в Парижі.

Я жадібно ковтала кожне французьке слово, вимовлене водієм «Renault», відповідала на Його смішні sms-ки, а потім вирішила для годиться підтримати розмову з таксистом і спитала, скільки нам ще їхати до аеропорту. «Хвилин сорок п’ять-п’ятдесят, якщо пощастить… але сьогодні трафік… усі повертаються з вікенду і канікул». Моя наступна sms-ка була: «Спізнююся на літак, напишу пізніше… може, тобі й не доведеться напружуватись». Я згадала всю свою французьку і попросила водія їхати, як у фільмі «Таксі»… Він був молодий, згідливий… Нас з Елею трохи закачувало, але до аеропорту ми приїхали за дві хвилини до закінчення реєстрації… Все одно не встигли, але нас врятувало диво. Рейс затримали на годину. Єдиною проблемою було – куди-небудь сховати гномів, куплених у «Disneyworld» на Єлисейських Полях. Голова Еліного казкового персонажа стирчала із сумки… голова мого – з величезного чорного бавовняного пакета «Sonya Rykiel», до якого мене змусили перекласти всі покупки. В окремому пакеті від «Chanel» лежала остання в Парижі сумочка для Аньки, яка попередньо скинула гроші мені на карту…

Я шукала Його очима, а Він уже мені дзвонив. Я побачила Його до того, як пролунала мелодія на телефоні: улюблені джинси від «True Religion», легка сивина, така не відповідна до Його віку, і блакитні очі, що завжди думали про щось своє і не помічали нічого навколо. Як завжди, у мене до горла підступив клубок. Він міцно обійняв мене, як завжди, сказав якусь гидоту з приводу моєї валізи і гнома, що стирчав з пакета «Sonya Rykiel», і познайомив мене «зі своїм новим водієм Льонею». Льоня, судячи з усього, не був попереджений, що сьогодні «він – новий водій», тож трохи розгубився. У машині я остаточно переконалася в тому, що Льоня – не водій… він дуже багато базікав, розповідав про вечірки в Акапулько і гарячі танці над кручами, при цьому підтискав на газ і нахвалював свій новий «водійський» «BMW X5». На автобані був затор… ми простояли хвилин тридцять… Льоня сказав, що це перший затор, який він бачив за останні десять років… Чомусь мене це не здивувало… Цікаво, як там Елечка?