Читать «Руденька» онлайн - страница 54
Юля Пилипенко
– Ти з глузду з’їхав?
– Бачиш… ти вже сумніваєшся…
– Я не сумніваюся… але що коли… я Тебе підведу?…
– Не підведеш. Якщо старатимешся. Ти ж сама кажеш, що отримуєш те, чого хочеш.
– Гаразд… а я зможу суміщати це з роботою в «Opera»? – Я вже розуміла, що Він не жартує.
– Ні… ти не зможеш суміщати це ні з чим. – Він сміявся. – І дивися: якщо ти не хочеш іти з «Opera» – не роби цього.
– Проблема в тому, що там у мене немає практично ніякої роботи… я займаюся виключно політикою. А політику я ненавиджу. І… мені потрібен драйв. І я дуже хочу хоча б чимось тобі допомогти.
– Тоді… подумай… і я подумаю… днів три. Я завтра відлітаю, повернуся у вівторок… обговоримо… – Він стежив за кожним рухом моїх очей.
– Знаєш… я тобі листа написала в iPhone, коли була в Парижі… і дописала, поки ти був у Відні… але вперше в житті не знаю, що з ним робити… Якщо ти збираєшся зі мною працювати, ти мусиш його прочитати… – Я не могла добрати слів.
– Відправ мені. Я люблю твої листи. – Він усміхався.
– Але… ти зі мною більше не спілкуватимешся і перестанеш мені дзвонити… мені так здається… – Я справді так вважала.
– Відправ, я сказав. Що в ньому?
– Нічого особливого. Просто він дуже відвертий.
– Відправ зараз при мені.
– Гаразд… я ще подумаю. Ходімо, бо я спізнюся через тебе на літак. – Я підвелася і почала збирати всі розкидані валізи й пакети, які дрімали на підлозі поруч з нашим столиком.
Я ненавиділа прощання з Ним. Ми мовчки стояли в черзі на реєстрації, і я, як завжди, намагалась не заплакати. Він серйозно подивився на мене перед тим, як піти, і сказав:
– Ось, подивись… як гарно люди вміють прощатися. – Він очима показав мені на якусь пару «напівпанків-напівфриків-недоемо» в чорному одязі, які практично ґвалтували один одного на валізах, пристрасно водили пальцями з чорним лаком на нігтях по малиновому волоссю, а їхній пірсинг видавав при цьому звук церковних дзвонів.
Я розсміялася. Він пішов. Я дістала з кишені iPhone, знайшла лист, дописала два речення і натиснула на кнопку «Відправити». Потекли сльози.
Лютий 2008 року – лютий 2010-го
«Opera»… чарівне місце… шматочок історії… і моєї душі. Я завжди ставилася до неї, як до людини, яка дихає, живе і страждає, тому що вона всім подобається, але її не розуміють і не цінують. І у мене була тільки одна мрія: міцно обійняти цю «людину» і перенести її до Парижа, Лондона, Веґаса чи Сан-Тропе. Цій «людині» не місце в Дніпропетровську…
Шикарний концерт-хол, люстра Swarovski завважки вісім тонн… мармурові сходи… позолочене поруччя… посуд від Mikassa, який набував химерних форм від дотику пальців… столові прибори зі срібла… ресторан haute cuisine… шеф-кухар, який вчився в «Plaza Athenee» у легендарного ресторатора Алана Дюкасса і знав, чому білий шоколад ідеально поєднується з чорною ікрою… і Людина, яка була здатна ризикнути усім заради своєї красивої мрії і намалювати картинку зі своєї уяви в реальному житті… Вона об’їздила весь світ, відвідала кращі мішленівські ресторани і легендарні заклади, провела чимало часу в паризькій «Grand Opera», скупила сотні найкращих книжок… Вона хотіла подарувати людям шматочок Європи і зробила це. «Оперу» могла створити лише одна Людина в цьому місті – одержима ідеєю і з бездоганним смаком. Андрій.
