Читать «Руденька» онлайн - страница 53

Я сумувала за Ним: годинами просиджувала у вуличному барі «Hotel California», розташованому на найжвавішій вулиці міста, точила ляси з незнайомими дорослими французами та італійками, які за віком годилися мені в дідусі й бабусі… Ми обговорювали тенденції світового ринку нерухомості і дизайнерські дивацтва… залежно від того, яке в кожного з них було заняття у житті. Я сумувала за Парижем. Кілька разів ми зустрілися з Елею і навіть з’їздили до місцевої «Галереї Лафайєт»… але там було порожньо і тоскно. Чи то без Нього було порожньо і тоскно… і якось по-дурному… Мені чомусь особливо подобалося вештатися під дощем вечірнім містом і спостерігати за тим, як лютневий плаксій знищує куплені в Парижі нові черевики. Я принципово не надягала на голову капюшон – мені хотілося кинути дощу виклик. Не знаю, хто переміг… я чи берлінський дощ… Але, однозначно, переміг Він. І Він пообіцяв мені повернутися до того, як я відлітатиму.

Він завжди відвозив мене до аеропорту, і я, з одного боку, – раділа, бо це була ще одна можливість переконатися в тому, як жахливо Він водить машину, а з другого боку, я не могла дивитися, як Він виходить з терміналу… Я завжди боялася, що Він обернеться, і моя реальність просто розтане… Але Він ніколи не обертався… одного разу Він просто повернувся. Я потім так гірко плакала, що випадково проминула паспортний контроль… Мене спинив молодий хлопець з контролю на безпеку – він підвів мене до віконця і сам простягнув мій паспорт літньому німцю. Попросивши мене зачекати дві хвилини, вони повернулися з величезною м’якою іграшкою і шоколадними цукерками з «Duty Free»… І я заплакала ще дужче… Це було в Берліні… Німці ніколи не могли спокійно дивитися на мої сльози… а я завжди знала, що вони педантичні… і сентиментальні.

Так і цього разу… Він відвозив мене до аеропорту… 26 лютого. Еля ще залишалася у своїх родаків, і я дуже попросила її мене не проводжати. Я летіла додому, цього разу прямим рейсом… Увечері мене мав зустріти Гліб… у нас було п’ятиріччя спільного життя. Я купила йому нову тенісну колекцію «Nike» Роджера Федерера…

Ми сиділи в аеропорту, пили апельсиновий фреш… Він розповідав мені про неприємності, які відбувалися в Його житті… і раптом сказав:

– Я подумав… працюватимеш зі мною. І це не питання. У тебе немає варіантів.

– Працювати з Тобою? Чудово. Це означає, що Ти мені частіше дзвонитимеш? – Мені здалося, що Він жартує.

– Ти не посміхайся. Це серйозні небезпечні речі, а не жарти. І повір мені, якщо ти зі мною працюватимеш, то дуже скоро ти перестанеш радіти, що я тобі дзвоню. Ти ж знаєш, я завжди чимось невдоволений.

– Такого не буде. А що я робитиму? – мене зацікавила Його пропозиція.

– Будеш моїм спікером…