Читать «Спогади бійців УПА» онлайн - страница 15

Радість огорнула мене, коли подумав, яку велику несподіванку зроблю родині, що давно не бачилась зі мною. Яка велика втіха буде, коли, при Святій Вечері, вони згадуватимуть мене і в ту ж хвилину я застукаю у двері, стану на порозі і привітаю засумованих.

В шумі лісових смерек розтанули прощальні святочні привіти моїх друзів. Притиснувши автомат до грудей, я подався в напрямі мойого рідного села Воля.

Смеркало. На землю падав пухнастий сніг і закривав мої сліди. Пізно вночі я прибув до свого села. Скинув шапку і перехрестився, дякуючи Всевишньому за щасливу дорогу. В селі було тихо, тільки де-не-де забреше собака. Для певности, щоб не вскочити часом поночі в засідку, я рішив піти до одного поляка, недалекого мого сусіда. Цей поляк був «своїм чоловіком», як у нас, у лісі, казали. Зайшов до нього, переспав кілька останніх годин ночі, а рано пішов до сестри. В сестри переодягнувся на «цивільного» та приховав зброю.

Було коло години 9:30 рано, як у хату вбіг задиханий 11-літній хлопець сусіда, який знав мене дуже добре. Переляканим голосом він ледве вимовив:

— Поляки! Лісовий, тікайте!

Я не знав, що почати. Поляки вже були близько. Щоб приймати з ними бій, їх було забагато. Мені самому все одно, та шкода стало сестри і маленької дитини. Треба було втікати надвір, а там воно якось буде. Я вибіг, але тікати було запізно.

На подвір'ї обскочили мене поляки на конях і закричали:

— Стуй, ренце до ґури, мами єднеґо бандеровца!

Обшукали мене, та, на моє щастя, я зброї коло себе не мав. Зв'язали ззаду руки й повели до майора. Майор запитав мене про ім'я і прізвище. Я подав, але не своє дійсне. Тоді він сказав, що я мушу показати «бандеровскє магазини». Я відповів, що про такі я не знаю. Тоді він спитав мене, чи знаю таке псевдо — «Лісовий». Це було якраз моє псевдо. Але я зробив байдужо-здивовану міну: «Ніколи не чув» — кажу. Відтак запитав мене той майор, чи не знаю такого чоловіка, — і подав моє правдиве прізвище. Я відповів, що знаю, але вже більше як три місяці не бачив того чоловіка. Майор сказав, що він вже більше як півроку шукає «теґо бандеровца».

Потім приступив до мене ляйтенант — росіянин зі своєю лайкою: «Ну, ти, сукин син, окончил свою работу для своей хахлацкой України, сейчас нада работать для рускаво народа! Что малчіш?» Я справді мовчав і чекав, що буде дальше. З наказу майора дали мені на плечі радіоапарат, що важив 18 кг та із зв'язаними руками повели селом! У селі люди пізнавали мене, але всі, побачивши, зникали. Привели мене під хату сестри, самі пішли до середини і спитали сестру, чи вона знає «теґо бандеровца». Сестра сказала, що не знає. Тоді привели мене в хату й запитали, чи я знаю цю жінку. Я тоді не знав, що сказала сестра і відповів, що знаю. Я ще не скінчив, як один поляк вдарив сестру по плечах крісом. Сестра похитнулась, і маленька дитина впала їй із рук. Із страху й болю сестра не могла ні плакати, ні говорити, навіть тоді, коли грабували її хату.

Потім поляки привели мене до мого батька. Старенький, сивоволосий, 75-літній батько, побачивши мене, не сказав ні слова. Коли сержант запитав батька про сина, він відповів, що вже більше, як рік не бачив сина: «Він мені непотрібний, а вам, як потрібно, то шукайте собі». На таку відповідь сержант вдарив батька в лице. Інші почали теж знущатися над стареньким, а їх у хаті було більше, як десятеро. Так хотілось закричати: «Я тут, — катуйте мене, залишіть невинного батька!» Та я знав, що це батькові не поможе, а, навпаки, тоді вони стали б ще гірше катувати його за те, що не виявив їм мене. Тому я стояв непорушно, зціпивши зуби. В душі молився до Всевишнього, щоб дав сили видержати ці знущання.