Читать «Інший дім» онлайн - страница 44

Ось на тому перехресті я ніколи не був. І сюди не доїжджав. Уявлення не маю, що далі за тим кіоском... Що за магазин? Чи там далі житловий масив? Куди веде ця дорога?

Як же мало я знаю про своє місто, про свій район...

Поля, ймовірно, привезе багато вражень про Піттсбург. Як мама, коли вперше потрапила до нього. Але запитай її про Київ... Що там Київ? Про Троєщину запитай — що вона скаже? Мама завжди тільки й ходила, що на роботу та додому. Інколи ми ходили по крамницях, інколи на базар. Та загалом ті самі стежки.

І тут мені спало на думку: доки Поля повернеться, я обійду всю Троєщину (може, навіть Аліна буде не проти скласти мені компанію). І я здивую сестру розповіддю про наш район. Мабуть, це не буде так екзотично у порівняні з тим, що побачить Поля, але я впевнений, що моя ідея їй сподобається. Хіба ж то не вона нарікала: мовляв, піди в обхідну чи поїдь іншою дорогою, і Троєщина для неї — наче інша країна.

Я знову хитро зиркнув на Полю. Той самий сумний погляд... Полю, Полю, ти навіть не підозрюєш про мій задум...

Я не люблю аеропортів. Я в них почуваюся трохи роздратовано. Та, можливо, так почуваються всі подорожні. Гул голосів, брязкання коліщат валіз, рипіння плівки й скотчу, якими замотують багаж...

Поля швидко знайшла дорогу до секції авіаліній, якими вона летіла.

— Ну, я пішла, — видихнула вона.

— Йди, — відповів я.

— Давай, дочко, давай, — тато простягнув їй ручку валізи. — Чекаємо додому!

Ми за татом поводилися, як два бовдури. Тато обтягував на собі теніску. Я нервував так, що відчував, як рухається кадик, і мене це присоромлювало. І лише Поля натомість опанувала себе.

Добре, що ми довго не прощалися. Часу не було. Треба було ставати в чергу, бо людей назбиралося чимало. Ми так само проводжали маму. Вона навіть не встигла нас обійняти. Ці черги, треба зізнатися, дуже допомагають не розридатися при прощаннях. Кожен хвилюється, аби встигнути на літак, і тому менше зважає на свої емоції.

— Ну до зв’язку! — Поля схопила свою валізу й через хвилину рушила за чергою.

Ми з татом ще позаглядали, чи вона правильно пішла. Так, наче ми знали...

Я став навшпиньки й побачив Полину голову. Та вона на нас не озиралася. Навмисне. Я знаю Полю. Вона намагалася демонструвати рішучість і самостійність.

Ми ще хвилин десять постояли. Напруга і хвилювання поволі спадали. Мені навіть подумалося, що це дуже добре, що Поля летіла сама. Їй доведеться й справді набратися трохи рішучості та впевненості.

— Молодчинка, — сказав тато. — Наче все життя літала.

— Угу.

— Додому?

— Як скажеш.

— Слухай, а може, перекусити щось? Вдома гола школа... Перекусити, га? — тато незвично сором’язливо сховав очі. — Може, в той ресторанчик ще раз зазирнемо, що біля нас? Як гадаєш?

— Можна і в той, ага, — мені враз став зрозумілий його задум. Йому не просто сподобалася та офіціантка. Йому вона дуже сподобалася! Мабуть, так само, як мені Аліна. Чого б інакше він ховав очі? Чого б червонів?