Читать «Інший дім» онлайн - страница 45
Оксана Лущевська
— Так, давай у той. Там і справді смачно готують,— підіграв я.
— Тоді їдемо, га? — батько підскочив, як хлопчак.
— Авжеж, — я вдавав, що не розумів його емоцій.
Поля
Я підійнялася по ескалатору і, пройшовши контроль, всілася в залі очікування й засумувала. У мене ще був час.
Я намагалася уявити, що роблять тато з Артемом. Мені не хотілося, щоб вони журилися. І все ж я зібралася до нашої мами.
Моєї мами!
Вона на мене дуже чекала, хоча й засмутилися через Артемові проблеми. Та добре, що вони нарешті вирішилися. Артем вибачився перед тим хлопцем. Чи треба було стільки всіх тих документів заповнювати?
Мама так чекала на Артема!
Мені від цього недобре.
Дорогою в аеропорт я весь час сподівалася, що на шляху трапиться якийсь корок, і, можливо, ми застрягнемо на години дві. Або, думала я, почнеться злива з градом, і нам доведеться перечекати на узбіччі... Якби ми запізнилися, то я б не полетіла... Тоді б Артем на мене не ображався. Він наче й не ображається, але... Мені зле думати про все, що, здавалося, було вже позаду.
Я вирішила дістати книжку, щоб не мучити себе навалою сумних думок. Змінити я нічого не могла. Навіщо зайве перейматися?
Щойно я поставила наплічник на сидіння й розстебнула блискавку, як перед очима майнули знайомі кольори: червоний, жовтий, зелений!
ЧЕРВОНИЙ, ЖОВТИЙ, ЗЕЛЕНИЙ!
Цього не може бути! Не може бути!
Через кілька рядів від мене сидів Макс. Біля нього — вирішила я — його тато. Але вони мене не бачили.
«Що робити? Що робити? — я стала смикатися. — Якби ж у мене була їхня хусточка... можна було б підійти й віддати. Як же мені підійти? Ні, це неможливо. Я не наважуся!»
Зелений, жовтий, червоний!
Макс!
МАКС!
Я впала на сидіння. Серце бухкотіло. Здавалося, його стукіт чули люди, які сиділи поруч.
Що робити? Підійти? Не підійти? Що робити?
Відчинили наші ворота.
Ще ж зарано!
— Вже можна проходити? — запитав якийсь чоловік.
— Так-так, — кивнув працівник аеропорту. — Щоб устигнути, майже час. Помалу розпочнемо.
— Ромцю, вони відчинили! — гукнула якась мама свого малюка, який бігав туди-сюди поміж рядів.
— Вставай, вставай, — долинало до мене звідусіль.
Я натомість застигла на місці.
Що робити?
Поволі люди збиралися в чергу для контролю й сканування: розстібали годинники, знімали пояси із залізними застібками. Ті, що сиділи біля мене, теж почали підводитися. Я поглянула на свій годинник — час летів, мов скажений. Треба було ставати в чергу.
Червоний, жовтий, зелений!
МАКС!
Люди рухалися.
МАКС!
«Подивися на мене, озирнись... Будь ласка, поверни голову в мій бік! Ну, будь ласка, Максе...»
— Дівчино, не стійте, — сказав мені просто в вухо працівник. — Проходите, ні?
Я завмерла на півкроці.
— Дівчино, проходите? Йдете чи ні?
— Зараз, — різко відповіла я. — Зараз... — випурхнула з черги й пішла до того місця, де сидів Макс. — Зараз, зараз... — повторювала ледве чутно.
Кров гупала у скронях. Щоки палали. Всередині все переверталося.
— Привіт, — видихнула я, підійшовши впритул.
— Павлино! — його тато мене впізнав. — Це ж ти, якщо мене не підводить пам’ять, ти?
