Читать «Інший дім» онлайн - страница 46

— Я.

— Оце так несподіванка!

— Несподіванка, — я немов розгубила всі слова. — Я хотіла сказати, що вашої... — Макс дивився на мене, і я дедалі більше ніяковіла. Вся моя рішучість і сміливість кудись випаровувалися. — Я вашої хусточки не маю із собою. Я побачила вас випадково, я там чекаю в черзі, і захотіла сказати вам, — я попрала її... я вам поверну...

«Що я верзу!» — застигла, почуваючись цілковитою дурепою.

— Та забудь, — усміхався чоловік. — Забудь, Павлино. Ти куди летиш?

— До мами, в США.

— А ми на відпочинок, літо ж уже, — вів Максів тато.

Макс мовчав. Він дивився на мене, але мовчав.

— Так, правда, літо, — мені стало ще гірше. — Літо, так, — повторила я, а Макс і досі не сказав ані слова.

— Ну, мені час, — я помітила, як черга біля посадкових воріт рухалася, мій голос майже затих. «Заговори до мене, — подумки просила я. — Заговори, Максе...». — Час мені, а то пропущу... — я тицьнула пальцем у бік черги. — Йду...

— Бувай, Павлино, — сказав чоловік. — Це була дуже приємна несподіванка.

— Так, бувайте!

«Він так і не озвався до мене... Він так і не заговорив... Максе... МАКСЕ!»

Я поволі прямувала до своєї черги. Підлога втікала з-під ніг: «Приємна несподіванка, — стукало мені в серці, — несподіванка...»

— Чекай, а ти надовго летиш? — це був його голос. — Надовго?

Я уповільнила крок, озирнулася — він ішов за мною. Як же я не відчула?

— Ні, не надовго, — заколотилося мені всередині. — Не надовго, на три тижні. — А ви... ти? — я не знала, що сказати, щоб не виглядати іще дурнішою.

— На два.

— Ясно, — ніяково усміхнулася.

— Подзвони мені, як повернешся, га?

— Я? Тобі? — мені стиснуло в горлі.

— Або давай краще я тобі, — сказав він, діставши телефон, — через три тижні рівно?

— Рівно?

— Ну, якщо ти не проти.

— Не проти, — в моїй голові знову літали трикутники, квадратики, але не чорні — різнокольорові.

— Диктуй номер...

— 096... — бурмотіла я, стежачи за його пальцями.

— Побачимося!

— Так, — ледь вимовила я. — Мені час. Черга...

— До зустрічі, — кивнув він і глянув на мене по-особливому тепло.

Я намагалася не оглядатися на Макса. Хоча важко було стримувати себе. Краєм ока ловила кольори його шапки. Серцем я відчувала його усмішку. Йти стало легше.

«Макс, Макс, Макс....»

В голові тенькало його ім’я. Макс! Невже таке чудове ім’я може бути і в мого меншого братика?

«Макс, Макс, Макс....»

Я ще не полетіла, а мені вже хотілося повернутися. Хоча й до мами дуже хотілося: притиснутися до неї, розповісти їй все-все, що зі мною трапилося. Розповісти їй про Макса.

Я таки не втрималася й поглянула на нього. Він зняв шапку. Його волосся було скуйовдженим. Він усміхнувся й помахав мені рукою.

«Я скоро повернуся! — звучало мені десь глибоко в душі. — Повернуся!»

Я знала, що моє місце було тут: з татом, з Артемом... і Максом.

Мене огорнуло дивне й приємне відчуття — нове відчуття. Так, наче попереду на мене чекало щось, чого не можна осягнути думкою, але можна пережити. У грудях калатало. Палали щоки. Я ніколи раніше так не почувалася...

Коли прилечу, то розповім про все це мамі. Я про все-все розповім мамі.