Читать «Інший дім» онлайн - страница 41

— Це значить, Анно, — він зробив крок уперед, так, наче мама була не на іншому кінці світу, — це значить, що вони ростуть, змінюються, що їхнє життя йде своїм ходом... — батько наблизився до Полі. — От що це значить, Анно.

— Але синець, Вікторе? Що це?

Поля сховала обличчя в долоні.

— А, заживе, заживе, Анько, — дядько Стефан закивав головою, як індик. — У мене ось синець, ось, — він став закочувати рукава, демонструючи свої дрібні синці. — Ось...

— Я прошу пояснити, Вікторе, — мама увімкнула свій особливий тон, яким розмовляла останнім часом з батьком і озирнувся, чи двері були зачинені. — Що це все означає?

Тато глянув на мене й кивнув. Я зрозумів, що він хотів, щоб ми вийшли.

— Йдемо, дя, йдемо, — я смикнув дядька за плече. — М’яча тобі покажу.

— Якого? — дядько колись любив баскетбол, доки з ним не трапилася та неприємна ситуація.

— Нового.

— Анько, ти нового м’яча бачила? — він ледь під­вівся. — Бачила, ні?

— Не бачила, Стефане, ні, — відрізала мама, не зводячи примружених очей з батька.

— Ні? Не бачила? А я піду подивлюся, — він ще заглядав у камеру. — Ти, Анько, за нас не бійся. Ми тут проживемо. Бувай здорова. Хай буде тобі добре.

— Того ж і тобі, Стефане, — її погляд усе ще був прикутий до тата.

Ми з Полею причинили за собою двері, дістали нового м’яча й узялися розважати дядька, як малого хлопчика. Хоча насправді нам було не до розваг.

Із кімнати долинали голоси батьків. Вони розмовляли на підвищених тонах. Тато переказав мамі все, як було. Брехати він не вмів. Він завжди був щирий. Голоси лунали то окремо, то водночас. Батьки сперечалися. Ми ввімкнули телик. Дядько втулився очима в екран.

Згодом стало трохи тихіше. Я знаю, Поля, як і я, розуміла, що сподіватися на те, що батьки помиряться, було марно. Надто велика відстань була між ними. І в прямому, і в переносному значенні.

— Ну що? — перепитали ми, коли тато відчинив двері.

— Йди, Полю, вона щось там тобі хотіла наказати: про речі, про документи...

— А я?

— Ти, Тьомо, теж піди поговори з м... мм... матір... мамою.

Мама не поверталася до розмови про синець і про інші події. Та ми бачили, що в її очах бриніли сльози.

— Все буде добре, — це перше, що промовила вона. — Полю, ти зараз до нас, бо вже маєш візу, а потім, Тьомо, — вона хотіла усміхнутися до мене, а натомість скривилася, — ми всі до тебе. Хоча не відразу з Полею, ні. Але трошки згодом. Ага?

— Не переживай, мам, — мені стало її шкода. Вона була дуже виснажена цією розмовою.

— То що, збирайся, пташко Полю? Тьомо, допоможи їй, — мама продовжувала кривити губи, я знав, що коли ми припинимо розмовляти, вона залишиться зі своїми почуттями сама. Знав, що вона не розкаже Едові про все це. — Давайте, збирайтеся, збирайтеся... Цілую, пташки, — мама вимкнулася.

Поля дивилася в стелю.

— Полю, чуєш, кажуть, коли чогось дуже хочеться, то воно збувається, — я пригорнув її. — Але я переконався, що коли чогось не хочеш, то воно теж збувається. От ти хотіла полетіти до мами, Поль?

— Угу.

— А я ні.

— Ні? Зовсім ні?!

— Трохи ні.

— Як це «трохи ні»? Ти за нею не скучив?