Читать «Інший дім» онлайн - страница 39
Оксана Лущевська
— Ти маєш час? — мені було соромно, і я вийшов з таксі. — Пройтися містом?
— Містом?
— Погуляти.
— Маю!
Тато кивнув таксистові. Поля вишкірилася крізь скло. Розумна в мене сестра. Та мені справді більше не хотілося чути від них порад.
Ми з Аліною доїхали автобусом до метро, потім до Хрещатика. Далі, як батько й казав, повільно пішли вперед, вперед, вперед...
Аліна розповідала про своїх батьків, про їхні захоплення. Вони колекціонували багато цікавих речей. Її тато розпочав колекціонування ще до того, як зустрів її маму. Марки, альбоми, рідкісні зображення... У мами — колекція кактусів... Аліна вела своє... А я... Я дивився на неї. На її обличчя. Бліде. Красивеобличчя.
— Кактуси квітнуть рідко, — розповідала Аліна. — Один розцвів нещодавно. Трохи схожий на орхідею. Хочеш — покажу? Чи тобі, може, нецікаво про кактуси?
— Цікаво, — відповів я, думаючи про те, що ніколи не помічав, як рожевіють її щоки. Ніколи не зауважував, як швидко вона говорить і якими великими стають її очі від захоплення.
Увійшовши до парку, ми на мить вмовкли.
— Краса, правда?! — вигукнула Аліна, показуючи рукою на дзвіниці, на Дніпро, на розквітлі дерева.
В її очах відбивалося небо, зелень, сяйво води. Мені хотілося торкнутися рукою її обличчя.
— Гарно-о, — видихнула Аліна. — Це моє улюблене місце...
— Гарно-о, — повторив за нею я.
Я ніколи не думав про моє улюблене місце в Києві. На Троєщині я любив пляж біля озера Чорторий. Ми їздили й до інших пляжів, але цей я любив, бо добре знав. Бо батько змалечку возив нас із Полею туди. Та до чого це зараз? Я стояв біля Аліни плече в плече. Я відчував її тепло.
Вона раптом притулилася до мене.
— Мені подобається он той будинок, — тицьнула вона пальцем вдаль. — А тобі?
— Мені теж, — я нарешті торкнувся її плеча й відчув, як кров прилинула до щік. Аліна підвела на мене очі.
— Артеме, а надовго ти до Штатів? — випалила вона.
— Ні.
— Я вже уявляю, як ти повернешся, — ще швидше сказала Аліна.
— І я....
Коли ми йшли додому, сонце вже сіло. Приємні теплі сутінки огорнули Троєщину. Аліна зітхала, час від часу відкидала пасмо волосся назад.
Аліна мовчала. І я мовчав.
Останнім часом я став помічати: коли людям щось тяжке крутиться на язиці, вони навмисне притримують слова.
Мені було легко з Аліною. Мені не хотілося бути без неї. Особливо тепер, після цієї прогулянки.
Поля
Артем не отримав візи! Артем не отримав візи!
Вранці, коли треба було збиратися до посольства, подзвонили з міліції. Виявилося, що міліціонери ще не заповнили якогось там бланку. Татові й Артему знову треба було йти туди. Перенести — неможливо. А як же посольство?
До цієї миті я трималася, як стійкий олов’яний солдатик. Але це вже занадто! Занадто! Я переживала через «кінець світу», навіть не передбачаючи того, що насправді трапилося. Чим це — не кінець?
Візу отримала лише я. Я лечу до Америки, а мій брат залишається. Хіба я хотіла без нього летіти?
Мама скоро вийде в скайп. Що їй казати? Хоч би Ед не був із нею поряд. Хоч би...