Читать «Інший дім» онлайн - страница 40

Артем

Давно до нас не приходив дядько Стефан. Мабуть, у нього було все більш-менш нормально. Він забуває про тата, коли йому не треба ін’єкцій чи коли є що випити. Утім, коли йому щось треба, він знову приходить.

Ось і перед самим маминим дзвінком дядько Стефан увійшов просто до нашої кімнати, сів на ліжко й став придивлятися до комп’ютера. З усіх боків обнишпорив, потім ухопився за мікрофон. Видно було, що він уже десь непогано хильнув.

— Що, Америка на дроті? — він розглядав мікрофона й говорив, ніби артист, який от-от розпочне співати пісню. — Анно, не чути! — крикнув він. — Нечути!

— Краще б ви, дя, до кухні пішли, — сказала Поля.

— Але Аньки не чути, — розгублено повторив дядько Стефан.

— Та ж вона ще не телефонувала, — не втримався я й хотів було видерти мікрофон з його рук.

— Ходімо, ходімо, — батько торкнув брата за лікоть, підштовхуючи його. — Йдемо, Стьопо.

Почувши тата, дядько слухняно встав з ліжка й вже майже вийшов за поріг, як мама з’явилася ­у скайпі. Комп’ютерний писк змусив його зупинитися. Він розплився в усмішці, як дитина. Розвів руками.

— А ось і Анька! — кинувся до столу й зайняв місце на стільці. — Вмикайте мене! Вмикайте! — взяв камеру так, наче він щодня по скайпу говорив.

Ми з Полею не знали, як реагувати. Я звик думати, що дядько трохи несповна розуму. Та він нас украй здивував, коли нараз увімкнув відео й примостився для розмови з мамою. Тато завмер, бо все це відбулося миттєво.

— Анько! — дядько замахав руками. — Анько, ми тут!

Поля відвернулася. Мамі нас, звісно, було видно. Полин синець приховати ніяк не вдалося б, навіть якби ми дуже постаралися.

— Привіт, Анько!

— О, та ти полагодив камеру, Стефане, — спокійно сказала мама. — Як вчасно, — ми помітили, що мама дивилася на Полю і примружувалася. — Чи це нова?

— А що, вона ламалася? — дядько здивувався. — Значить, Анько, я її полагодив. Так, я можу! — він тішився. — Чи це нова? — перевів погляд на нас.

— Нова, — збрехав я.

Тато стояв біля дверей як укопаний. Він жодного разу не виходив на зв’язок із мамою, відколи дізнався про їхні з Едом стосунки. Я бачив, як тато став смикати футболку, поправляти окуляри, потім він їх зовсім зняв і поклав на журнальний столик. Провів рукою по лисині. Відійшов убік.

Ситуація видавалася аж надто напруженою.

Поля набралася сміливості, підійшла до дядька й нагнулася просто в камеру.

— У нас стався кінець світу, мам, — різко сказала вона.

Ми з батьком переглянулися.

— Бач, жартує, Анько, твоя мала, — дядько свого співав. — Ти до нас не скоро? У тебе там своє. Так і має бути, життя воно таке: кожному своє...

— Так, Стефане, — кивнула мама. — Але, Полю, що ти маєш на увазі? Ми вже здається обговорили цю дурницю з кінцем... Що це ти кажеш, пташко? Що знову? — мамине обличчя стало серйознішим. — І що то?... — вона примружилася. Потім махнула рукою і прикрила двері в ту невеличку світлу кімнату, що ­виднілася нам з її камери. (Мабуть, не хотіла, щоб Ед бачив увесь цей бедлам.)

— Що то за?.. Синець? Що це значить, Вікторе? — вона сердито й холодно поглянула на батька.