Читать «Інший дім» онлайн - страница 37

У моїй кімнаті сиділи Федот і Жека. Їхній прихід був несподіваний. Коли ми з татом повернулися, вони вже чекали в під’їзді.

Ми зашилися в кімнату й говорили про своє. Федот і Жека були дуже злі на мене, їх дивувало, чому я не покликав їх на допомогу. Я їм сказав, що все вийшло на краще, бо пов’язали б ще й їх. З пацанами легко було порозумітися. І мені ставало ліпше від того, що Федот уже не тримав на мене образи через Аліну. Може, йому сподобалась якась інша дівчина, з надією подумав я... Здається, ми знову могли нормально розмовляти.

У двері подзвонили — це мала бути Поля. Я відчинив замок і буквально остовпів. На порозі поряд із сестрою стояла Аліна.

Поля привела її до нас додому!

— Що ти зробила? — зашепотів я, відвівши Полю вбік, доки Аліна роззувалася.

— Вона сама, я її не тягнула. Чесне слово, сама.

Я засмикався: у кімнаті був Федот, з яким ми щой­но помирилися. І, крім того, я ще ніколи не запрошував до себе дівчину, яка мені дуже подобалася. Та й батько був удома... Почувши дівчачі голоси, він теж визирнув зі своєї кімнати. І тоді я помітив, що тато немов посвітлішав, немов прокинувся зі сну: його очі були живі й веселі. І він... він що?.. Підстриг бороду?!

Пацани й собі повисовували голови з-за дверей. Цієї миті всі дружно дивилися на Аліну. У мене всередині все завмерло. І нараз тишу прорізав голос Федота.

— О, ти, — кивнув він. — Привіти!

— Сорі, ми вам нічого не перебили? — запитала Аліна, дивлячись то на хлопців, то на мене, то на батька. — Добрий день, — тихо додала вона.

— Добрий... Смієшся: «перебили»? — сказав тато. — Чоловіча компанія. Кожен зайнятий своїми справами.

— То можна?

— Можна, можна, — Поля потягнула її за руку. — Заходь, ну.

— Ні, краще не заходь, — кинув тато.

Аліна здивовано зупинилася на півкроці. Ми з Полею збентежено переглянулися.

— Вас так багато! Давайте, — він погляну на годинник, — кудись чкурнемо на вечерю чи пізній обід, як хочете, так те й назвіть, — він ще раз глянув на годинник. — За п’ять хвилин, га?

Ми знову всі переглянулися.

— Я не проти, — сказав Федот.

— І я, — Жека підтримав ідею.

— Ви, дівчата? — підморгнув до Полі з Аліною тато. Я вирячився на нього дикими очима.

— І ми, га, Поль? — Аліна взяла з гачка курточку, яку щойно туди повісила.

— Тьомо, з тобою все гаразд? — зиркнув на мене тато.

— Ееее... так, — пробурмотів я. Здавалося, тато пов­ністю взяв ініціативу у свої руки. Цього я ніяк не ­чекав! Ну, наш батько інколи може здивувати.

Він викликав таксі. Ми гучною компанією поїхали на Петрівку, де знайшли невеличкий ресторан.

— Чим ти заплатиш? — прошепотів я батькові, бо знав, що його заробітки зводилися до «копійок».

— Я все маю, — сказав він твердо. Вперше за багато часу в його голосі прозвучало вдоволення собою. — В газету дали гарну рекламу.

Всі торохтіли про своє. Поля з Аліною перешіптувалися. Хлопці говорили про баскетбол, про подальші ігри. Батько підтримував їхню розмову, а краєм ока поглядав на офіціантку, яка обслуговувала наш столик. Він трохи по-дурному усміхався їй і ніяковів. Було очевидно, що він не проти позагравати з цією невисокою й стрункою жінкою.