Читать «Інший дім» онлайн - страница 35

— Ти граєш з Арчі? — Юлька ще більше вишкірилася. — Де? Коли? Ми теж би прийшли, га, Тарасе?

— Прийшли б...

— Все, годі, — пробурмотіла класна. — Зчинили тут балаган. Розгорнули підручники й повторюємо матеріал. На чому ми зупинилися?

— На еміграції, — кинув Тарас.

Я боялася, що класна знову розпочне розмову про мою маму, натомість вона викликала Тараса підбити підсумки минулого уроку. Добре, що вона швидко перескочила з мого синця на інше... Стало зрозуміло, що наші проблеми таки мало її обходять.

Я сиділа нишком і думала про Макса. Ніяк не могла примиритися з тим, що мама хотіла назвати нашого ще не народженого братика цим ім’ям. А проте —це ж була моя мама і мій братик. Наша мама і наш братик, тобто. Що мені робити?

«Макс. Максим. Максимко. Макся. Максюта. Максик. Мася...» — писала я на аркуші й потому замальовувала дуже щільно, щоб ніхто не помітив.

Сяк-так я пережила той день у школі. На радість, він був короткий. Нас відпустили з останніх двох уроків, бо хімічка пішла у декрет, а на заміну їй поки ­нікого не знайшли.

Вислухавши від Юльки слова захоплення моїм синцем — ні, ці фанати часом здатні на божевільні думки, — я пішла додому. Центральною вулицею, а не протоптаною стежиною між будинками. Після того випадку дворами йти мені було лячно.

Я крокувала повільно, роздивлялася людей, розквітлі дерева, вивіски на кіосках... Сонце лоскотало повіки, час до часу над кульбабами пролітали метелики. Щойно я підійшла до ятки, щоб купити сік, моє серце загупало, горло стиснуло. Неподалік майнули три смужки на шапці: червона, жовта і зелена.

То був Макс!

МАКС!

Я боялася, що він зараз зникне, і я більше його не побачу. Мені хотілося гукнути його, вибігти йому назустріч.

МАКС!

Я вже готова була зробити крок уперед, аж глянула на своє віддзеркалення у вікні кіоска й зупинилася. Звідти на мене дивилася якась медуза: волосся стирчить на всі боки, між оком і носом синець, щоки розпашілі...

МАКС!

«Та Макс тебе вже бачив такою!» — сказала я собі й надумала ступити вперед.

«Але тоді він був рятівником, а зараз ти порятунку не потребуєш», — відповів мені якийсь голос усере­дині.

Я оглянула свій одяг: чому я знову така? Хотіла вранці вбрати щось із того нового, що мені надіслала мама, але потім... забула... так, забула. Що за день?

Я оглянула свої кросівки. Шнурки на них були брудні й нагадували колір татової футболки. Згадала про неї і мені стало геть не по собі. Макс тим часом зникав у натовпі.

«Максе!» — дзенькнуло мені в голові, але я не спромоглася відкрити рота. Макс йшов просто до кіоску, де стояла я.

Невже він мене помітив?

МАКС?

«Тільки не зараз! Не тепер! Я можу бути іншою! Чепурною, як Юлька чи... Ой, зараз я не дуже...» — я ступила два кроки вперед і присіла за яткою.

«Якщо він мене побачив, якщо він йде до мене, то буде ганьба...»

Макс зупинився. До магазина під’їхала автівка, він ускочив у неї.

«Макссссе», — жалібно проскиглив у голові голосок.

Майнули смужки його шапки: червона, жовта, зелена.

«Максе! Максе! — я дивилася на свої кросівки. — Максе...»