Читать «Інший дім» онлайн - страница 33
Оксана Лущевська
Я заплющив повіки. Перед очима миготіли слайди. Так швидко, що не можна було упіймати їхній рух. Я бачив двір, з якого мене забрали в міліцію, бачив краєвиди Піттсбурга з листівок і фото, які надсилала нам мама, бачив Аліну в її кофтині з блискітками...
Я знову поглянув на годинник — невдовзі п’ята. Невже я таки спав? Невдовзі п’ята...
Невдовзі п’ята?
«І що, — казав я собі, — ти віриш у ці дурниці?» «Ні, — відповідав відразу ж, — я в таке не вірю. Це науково не підтверджено. Це нічим не обґрунтовано».
Та, попри все, мені щось лоскотало всередині, ніби мурахи бігали. Ні, — говорив я собі знову і знову, — це все дурниці...
Поля завовтузилася у своєму ліжку. Повернулася на бік тихо-тихо. Потім легенько вислизнула з-під ковдри.
— Артеме, ти спиш? — прошепотіла вона. Надіялася, що я не відповім. І я не відповів.
— Спиш? — Поля навшпиньки підкралася до мене.
Не знаю чому, але я все ж вдав, що сплю. Вона відкрила ноутбук. Повернула його, щоб світло екрана не падало на мене. Хоча надворі вже було видно: перші сонячні промені от-от віллються до нашої кімнати.
Поля дуже повільно стала натискати на клавіші. За хвильку їй таки довелося заговорити до мене. Звук скайпу так чи так мене б розбудив.
— Це мама, — так само навшпиньки підійшла вона до мене й зашепотіла в обличчя, — ти спиш?
— Ні.
— А чого мовчав?
— Не знаю.
— Це мама. Я переживала. Вона була в скайпі. Я написала, що я не сплю.
— Відповідай.
Поля додала гучності. Мамине обличчя, сонне чи втомлене, з’явилося на екрані.
— А чому ви не спите, пташки? — лагідно сказала вона.
— У вас нічого не відбувається? — запитала Поля.
— Я дивлюся кіно, а Ед розбирає фотки зі святкового обіду. Казав, що дещо вам скине. Ще нема? Перевірте, пташки. Може, вже...
— Немає, — мотнула головою Поля.
— А, то ще, мабуть, не розібрав, — позіхнула мама.
— То нічого не відбувається?
Мама поклала голову на долоні. Ліктями сперлася на стіл. Як колись удома. І подивилася так пильно, прямісінько в серце.
— Полечко, зараз у вас десять хвилин на шосту, у нас — на одинадцяту. Якби щось мало трапитися, то вже трапилося б, чи не так?
— Так.
— Полю, ми тобі всі казали, що то дурниці, — вона прошепотіла просто в камеру так, наче сиділа біля Полі на ліжку. Мені самому чомусь закрутило в носі. Дуже хотілося, щоб мама так — раз! — і сіла по цей бік комп’ютера. Не по той, як було насправді...
— Ви б іще поспали, — сказала мама. — Скоро ж у школу. Година ще є. То вас добудитися не можна, то ви не спите...
— Та ми вже... — зітхнула Поля. — Я переживала.
— Я їй казав, — докинув я.
— Ай, Тьомо, ти знаєш Полю, — кивнула мама. — Вона у нас як віслючок. Доки сама не переконається... Га, Полю?
— Так, — наче трохи засоромилася сестра. — Так.
— Та купіть вже ви нарешті камеру!
— Добре, — я підморгнув Полі, щоб хоч якось підбадьорити її.
Натомість вона не усміхнулася. Відгорнула штору. Подивилася в дзеркало. Синець все ще не зійшов із вилиці.
— У тебе ніч? — сказала вона. — У нас ранок. У твоєму домі темно. У нас вже світло... Пам’ятаєш: «Чи місяць над Києвом сяє так само чудово, як сяє над Римом...»?