Читать «Інший дім» онлайн - страница 34
Оксана Лущевська
— «А може, й ясніше стократ...», — підтримала мама. — Привезіть із собою книжку, ти її знайшла?
— Так, привеземо. Знайшла. Добраніч, мамо, — зронила Поля.
Мама притисла пальці до губ і потім до екрана комп’ютера. Якби я був малим, то зробив би те саме. Але не хотів піддаватися емоціям...
Ед не стояв біля неї. І вона була звичною — нашою мамою. Не такою голосною, не усміхненою по самі вуха. Нашою! Вона ще раз притисла пальці до губ.
— Добраніч. Чи доброго ранку!
Поля повторила за нею.
«Добраніч, мам...» — сказав я подумки.
Кінця світу не відбулося. Звісно: ну хто таке міг вигадати? Але, здається, за цих кілька днів з нашою родиною відбулося щось набагато важливіше...
Поля
Дорогою до школи я схаменулася: треба вигадати щось про синець. Не казати ж усім правди? Засміють...
Артем до школи не пішов. Батько сказав, що вони мусять зайти до міліції для заповнення ще якихось-там довідок. А я дуже хотіла дзенькнути брату й перепитати, яка відмазка прозвучить найкраще.
Їх я вигадала кілька: 1) вдарилася об шафку, 2) на мене випадково бухнулася полиця із книжками, 3) боролася із сусідськими дітьми... Утім, коли я увійшла в клас, і на мені зупинилися два десятки поглядів, стало зрозуміло, що всі ті вигадки — нісенітниці. Хіба мені хтось повірить?
— Ти ба... — вирячив очі Тарас, — хто тебе так?
— О, вау! — вереснула Юлька, віднедавна закохана в Артема. Вона його фанатка. — Яка ти! Сподіваюся, з Арчі все окей? На вас що, наїхали фанати?
— Наїхали? — перепитав Тарас. Всі інші спостерігали цю сцену мовчки. — Чого це?
— Арчі ж програв. «Бурі ведмеді» продули, що, не знаєш?
— Знаю, але він круто грав. Я все одно за Арчі!
— А я що сказала, що я проти нього? — Юлька запалювалася, наче іскра. — Я, на відміну від тебе, не тільки вболіваю, я ще й переживаю...
Тепер уже ніхто не дивився на мене і мій синець, бо всі стежили за незрозумілою суперечкою між Тарасом і Юлькою.
Кілька хвилин вони гризлися щодо гри «Бурих ведмедів», далі перейшли на особисті розбори: хто до кого і з якою інтонацією говорить, аж доки не з’явилася класна.
— Павлино! — вона витріщила очі, як Тарас. — У вас удома щось сталося?
— Ні, — затнулася я. — Тобто все окей.
— Батько пив? Бився? Так, Павлино?
— Це чому ви таке запитуєте? — я ошелешено витріщилась на неї. — Наш батько не п’є і не б’ється!
— То ж є якась причина... — вчителька махнула рукою, щоб усі сіли, — для, так би мовити, такого... — вона окреслила пальцем у повітрі мій синець.
— Так, є причина, звісно.
— То яка?
— Мене угрів м’яч, — нарешті прийшло мені в голову. — На тренуваннях.
— Це коли? — здавалося, класна навіть трохи засмутилася, що пояснення виявилося таким простим. —Хіба бувають тренування на вихідних?
— Артем грає, коли захоче, — відповіла я, тішачись зі своєї вигадки, бо в ту хвилину вона мені здавалася геніальною. Я бачила, як Юлька дивилася на мене із захопленням.
— То це Артем тебе вдарив м’ячем? — вчителька шукала якоїсь каверзи.
— Та ні, кажу ж, ми грали... цебто Артем тренувався.