Читать «Інший дім» онлайн - страница 31
Оксана Лущевська
— Артем жартує, мам, — здається, що Полі стало незручно за нас.
— Я знаю, знаю, — закивала мама. — Але ви подумайте, будь ласка. Подумайте, як би ви назвали братика, га? Подумаєте, пташки, га? — мама поклала папірець назад до шухляди.
— Ха? — Ед і собі кивнув.
— Добре, так, добре, — ми з Полею нагадували слухняних дітей у дитсадку.
— Ну гаразд, — полегшено видихнула мама. — Ед хоче вам сказати «до побачення», — обличчя Еда знову розтягнулося в усмішці й зайняло весь монітор.
— До-по-ба-че-ння, — він швидко махнув величезною червоною п’ятірнею й зник із нашого поля зору.
— Пташки, ви знаєте, тут так інколи цікаво, так цікаво. Інколи навіть дуже смішно, — мама добирала слова. Вона вочевидь підбирала правильні конструкції. — Ось, наприклад, уявіть, я на днях дізналася, як записатися до групи вагітних мам. Ви будете сміятися, — вона розвела руками. — Вам правда будесмішно...
Мені було не смішно. Я бачив Полине обличчя й розумів, що їй теж сміятися не хотілося.
— Так-от, пташки, уявіть: мам так, скажімо, двадцять, біжать по парку з візочками попереду. Потім раз-два — тренер їх підганяє — і вони вже роблять вправу за вправою. Всі у формі. Навіть ті, у кого трійко дітей, — вона показала три пальці, наче ми були малі й не розуміли. — Як оце в мене. Пташки мої, пташки! Трійко! У нас буде ще одна пташка, — мамин погляд на хвилинку став дуже звичним і спокійним. — Я на вас чекаю. Ед теж. Ми вже готуємо дім. У вас буде по цілій кімнаті. Через день за візами, га?
— Так, — відповіла Поля. — Через день.
Я бачив, як їй на очі наверталися сльози. Вона дивилася в стелю. Вона завжди так робить, щоб не плакати. Мені самому здавило в горлі.
Я вкотре відчув, як бігав мій кадик. Це було бридко. Я не завжди помічав це за собою. Коли помічав — соромився. Але в такі хвилини — хвилини напруги — я відчував, що він, як м’яч при ударі, стрибав угору-униз.
— А ви все ще без камери, — нарешті помітила мама. — Переказати вам гроші на нову?
— Ні, ми просто не мали часу, — відповів я. — Завтра після школи купимо.
— Так, обов’язково, Артеме, купи, — мама скривила губи. — Хочу вас бачити. Скучила страшенно, страшенно, страшенно, — вона стисла кулаки. На лівій руці її підмізинного пальця виднілася обручка з невеличким камінцем. Раніше вона носила обручку на правій руці.
— До завтра, пташки! Цілую вас, — сказала мама, а я краєм ока помітив, як увійшов до кімнати Ед. Його ноги видавалися двома стовбурами. — Прошу, подумайте про ім’я для братика. Добре, пташки? Знаю, знаю — повторюю. Але мені це важливо, чуєте, пташки?
— Подумаємо, подумаємо, — просто по вже ледь помітному синцю, бо він помалу сходив, у Полі котилася сльоза.
— Подумаємо, мам, — повторив я за сестрою й відвернувся.
— Чудово, пташки! Цьоми!
За хвилину вона вимкнулася.
Поля насунула капюшона й оперлася головою на лікті. Вона відвернулася від мене. Заховала обличчя.
— Ти плачеш, Полю?
— Ні.
— Будемо про це розмовляти?
— Не зараз, — вона ще більше пірнула в капюшон, аж до носа. Їй треба було лишитися самій. Мені така її поведінка була неновою.