Читать «Інший дім» онлайн - страница 29

Сонце лоскотало повіки. Я опустила тюль і закинула ноги на батарею. Кінчиками пальців наткнулася на щось тверде.

Мацнула. Що там? Томик поезії Джанні Родарі!

— Ой, ось вона...

— Хто? — батько чистив картоплю.

— Книжка. А я її шукала, — я розгорнула томик посередині. Подумала, що востаннє я читала її вголос для мами. Отже, книжка вже рік вкривалася тут пилом... Я здмухнула пилюку і протерла палітурку рукавом. На одному подиху прочитала кілька віршів уголос. І не зогледілася, як батько почав повторювати за мною.

— Тунель — це як ніч, але ненадовго. Хоч в око стрель — не видно нічого...

— Звідки ти їх знаєш? — отетеріла я.

— Підслуховував, як ти... ти... матері читала, — він обтер руки об фартух... так, отой самий, який носила мама. Він теж його одягав на кухні. — А що?

— Нічого, — я була здивована. — Хочеш, я тобі почитаю?

— Можна, — він поставив картоплю варитися. — Тільки повільно.

Я ніколи не думала, що батько міг звертати увагу на мої «кухонні» читання. Від слів, промовлених разом з ним, мурашки бігали по спині. Було страшенно приємно чути не його звичне буркотіння, а твердий глухуватий чоловічий голос. Щоправда, він трохи нервово посмикував футболку. Отже, теж хвилювався.

— «Поштові листівки з видами міст...»

— «Купує в Італії кожен турист...»

Проста вечеря з вареної картоплі й салату вперше за цей рік видалася мені такою смачною. Батько, Артем і я розмовляли, навіть жартували з мого синця. Артем казав, що він дуже пасує до мого волосся. ­Батько з ним не погоджувався, але згадав, як хлопчиськом теж не раз повертався додому із синцями.

— Ліхтариками! — казав він, бо так тоді «охрестив» татові синці дідо.

Його розповіді розрядили напругу через те, що трапилася зі мною й Артемом. Після вечері батько додав, що вірить у закон бумеранга.

— Це як? — запитала я. — В бумеранга? Що це значить?

— Що посієш, те пожнеш, — сказав батько. — Не можна зібрати гречку, якщо сієш пшеницю. І навпаки.

Артем узявся мені пояснювати закон бумеранга по-своєму. Я намагалася згадати, який він, той бумеранг. І як це може бути так, що він повертається до того, хто його запускає.

— Це така собі вигнута дерев’яна палка, яку використовували древні племена, — пояснив Артем. — І так, так, ніякої магії, Полю, вона може повертатися до того, хто її запустив.

Я збирала посуд зі столу і уявляла, як великий дерев’яний бумеранг летить просто на тих двох покидьків, що образили мене.

Бумц!

Бамц!

Бумеранг застав їх біля зеленого кіоску. Вони впали на землю, затуляючись руками. Буммм!

Артем

Після вечері ми з татом сіли біля телика. Поля гукнула мене до кімнати, бо мама вийшла на зв’язок. Поля підморгувала мені, щоб я й далі казав, що камеру ще не полагодили. Вона страшенно боялася засмутити маму своїм синцем.

— Пташки, привітик! — останнім часом мама поводилася по той бік екрану так, немов доповідала з космічної бази. Усмішка на весь рот. Ед — позаду. — Пташки, ви як? Все добре?

— Добре, — як завжди відповіли ми в один голос.

— Повечеряли?

— Так, — знову разом кивнули ми.