Читать «Інший дім» онлайн - страница 30
Оксана Лущевська
— А в мене... точніше в нас з Едом... для вас ще одна новина, — вона навіть не зважала, що ми не увімкнули камери.
Поля тривожно поглянула на мене.
— Погана чи хороша? — спохватилася Поля. — Не про кінець...
— Пташко, про початок! — крикнула мама й потягнула Еда за руку. Він присів біля неї. — Ти скажеш чи я? — вона дивилася просто в камеру. Біля її очей виднілися дрібні зморшки.
Ми з Полею здивувалися — як це, він скаже? Він же не розмовляє по-українськи. Та Ед підсунувся до мікрофона. Його велика рука вперлася в стіл.
— Ум... Гм... — він подивився на папірець, де було прописано, як треба читати, — ...буде брат, — виріквін.
— ...Ик, братик, — виправила його мама. Ми нічого не второпали. — У вас буде братик! — виголосила радісно мама. — Це Ед вам хоче сказати, пташки!
Як це братик?
Як це — «у вас»?
Мені здавалося, що мама і Ед розмовляли якимись кодами, яких мені не вдавалося розшифрувати.
«У вас буде братик? Як це — брат... ик?»
Я поглянув на Полю — вона була приголомшена. Сховавши обличчя в долоні, вона водила ними, немов розтираючи замерзлі на морозі щоки.
— Пташки, ви раді? Кажіть, чому мовчите? — лагідно усміхнулася мама.
Ед шкірився в екран. Розглядаючи його гладке квадратне обличчя, схоже на брилу, я подумав про батька. Чого цей Ед шкіриться? Чого горлопанить? Хоч би тато не чув. Я озирнувся: телевізор працював голосно. Добре! Бо я не міг уявити, що батько почує цю «радісну» новину.
— Ми... ми раді... — витиснула з себе Поля, та на ній не було лиця.
— Еде, вони раді, — як по радіо, двічі проторохтіла мама. Я більше не впізнавав її голосу. Мені здавалося, що не тільки її інтонація змінювалася, коли вона говорила до Еда, а й голос її ставав іншим, чужим. Поля мала рацію щодо маминих змін. Вона куди спостережливіша від мене.
— Ми ще не знаємо, як ми його назвемо, — сказала мама. — Хочемо, щоб звучало гарно і по-українськи, і по-англійськи. Тож маємо список. Чи порадите, яке ім’я вибрати? Ось, будь ласка, — вона дістала з шухляди папірець. — Антон, будуть називати Ентон чи Антоніо.
— Ага, як Бандерас, — кинув я.
— Іван, але будуть називати Айвон.
— Або Ейвон, як косметика, хіба ні? — тепер Поля підкинула.
— Чи... — мама, здавалося, приймала наші шпильки за чисті жарти, вона пригледілася до написаного, — Євген, називатимуть Юджин.
— Майже Джин... — це був я, — Джин, як у мультику «Чарівна лампа Алладіна»....
— Які ви дотепні, — засміялася мама. — Бач, Ед, які вони, — кивнула. — Неперевершене почуття гумору в наших дітей!
— Твоє, Анно, — відповів Ед, тримаючи мамину руку.
— Як вам Макс? Максим, будуть називати Максом.
— Тільки не Макс, — різко випалила Поля. — Не Макс!
— Ні? — мамині очі округлилися. — Тобі не подобається ім’я Макс, пташко?
— Ні. Тобто, подобається, але... — швидко-швидко говорила Поля, і мене дедалі більше дивувала, — я не хотіла б, щоб.. Тобто...
— Еде, — перебила її мама, — Полі не подобається ім’я Макс.
— Окей, — він взяв олівця і викреслив «Максима» зі списку.
— Вже простіше, — сказала мама. — Залишилося три: Антон, Іван чи Євген.
— Ентон, Айвон, Юджин, — вискалився я в посмішці. — Бандерас, Ейвон і Джин, — докинув навмисне. Ще й тому, що на екрані був Ед.