Читать «Інший дім» онлайн - страница 27

— Ні, — збрехала я, бо коли торкатися до синця, то він іще болів.

— Хочеш про це поговорити?

— Ні.

— Ти Тьомі казала?

— Так.

— Ясно, — повторив розгублено. — Я за Артемом, — батько поклав свою тремтячу долоню мені на чоло. Від його дотику мені стало тепло. Він хвилину помовчав. Довгу таку хвилину. Потім поцілував мене в тім’я, як колись у дитинстві.

— Ми скоро повернемося — ми з Тьомою. Замкни двері, Полю, я ключі не беру, — він одягнув светра.

Я присіла на підлозі. Розбита вщент.

Мені не хотілося плакати — хотілося заскавучати, як цуцик.

Я притулилася головою до шафи. Дверцята, які ніколи щільно не зачинялися, буцнулися. Ізсередини виглядала червона валіза. Її мені подарувала мама, щоб я збирала до неї наші речі. Зробила для нас з Артемом грошовий переказ, щойно ми отримали паспорти, от ми і купили собі по валізі. Артем обрав великого синього наплічника. Сказав, що місця для кросівок і м’яча вистачить, а більше йому нічого не треба. Я ж захотіла валізу, таку, як у мами, на коліщатах, збоку з блискучою лакованою смужкою.

Як у мами...

Мені хотілося до мами. Пригорнутися до неї. Сісти на дивані поряд і горнутися-горнутися.

Чого все так?

Чого?

Зі злості я стукнула кулаком по шафі, дверцята гупнули, а за мить валіза впала долі. Її блискавка була не застебнута. Вона здавалася червоною розчепіреною пащею. Мені не хотілося її підіймати. Мені не хотілося нікуди їхати. Я підібгала ноги, уткнулася головою в коліна й стала дивитися на годинник.

«Ми скоро повернемося», — сказав батько.

Скоро? Правда скоро?

Скоро — це коли?

«Скоро», як мені відомо, поняття неточне. Так само, як і «ненадовго». Мама також казала, що повернеться «скоро», бо, за її поясненнями, до Америки вона їхала «ненадовго».

Артем

Невдовзі батько прийшов по мене, підписав якісь папери. Коли ми з ним зустрілися очима, він нічого не сказав. Ми вийшли на вулицю, батько подав мені куртку.

— Трохи прохолодно. Подумав, — він стенув плечима, — може, знадобиться.

Я накинув куртку, і ми пішли. Крокували вперед мовчки. Я чекав, що батько розпочне свої уроки моралі й правильної поведінки. Замість цього він... підійшов до кіоску й купив дві порції морозива.

— Знаєш, Артеме, — він відкусив шматочок, — я би зробив так само.

— Що? — ледь не подавився я.

— Захистив би свою сестру... — він витримав паузу, — чи брата.

Мені відразу спав на думку наш дядько. Батько не раз водив його до лікарні, щоб підлікувати. Інколи він навіть сам робив йому уколи. Мама, коли була ще з нами, йому допомагала.

— Але, я ж не... тобто, тат, все вийшло не так, як треба... Все провалилося. Я не те, щоб не надавав тим негідникам, а навпаки — осоромився.

— Осоромився? — батько повільно вкусив морозиво. — Не знаю. Артеме, а пам’ятаєш лижі?

— Які?

— Забув, Тьомо? — обличчя його посвітлішало, на ньому з’явилася ледь помітна, незвична для батька — цього, теперішнього батька — усмішка. Я дивився на нього з подивом, бо давно не бачив його таким.

Коли батько усміхається, ямочки на його щоках стають глибшими. Як у Полі. Як у мами...

— Лижі!!! — мені аж проясніло в голові. — Водяні!