Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 143
Енн Тайлер
Поблизу під’їзної дороги на чохлі від меблів стояла гойдалка.
Блакитна гойдалка.
О Боже, вона була цього жахливого, нудного, невиразного блакитного кольору — «шведський блакитний». Джуніор був шокований. Може, це йому ввижається, може, це страшний спогад із дитинства? Він дивно застогнав, грюкнув дверцями і підійшов до гойдалки. Так, блакитна, щойно фарбована, судячи із запаху. Він швидко озирнувся — йому здалося, що хтось за ним слідкує і тихенько сміється. Та ні, нікого немає.
Джуніор дістав ключі, але побачив, що задні двері відкриті.
— Лінні? — гукнув він.
У відповідь тиша. Він зайшов у кухню і побачив Дода МакДаувела над рукомийником — він змивав із рук фарбу.
— Що ти в
Дод перелякано обернувся.
— Це ти пофарбував гойдалку?
— Так, Джуніоре.
— Навіщо? Хто тебе просив?
Дод зазвичай був блідим, лисим, зі світлими бровами і віями, але зараз увесь почервонів, навіть повіки стали рожевими, здавалося, він ось-ось заплаче.
— Лінні, — тихо відповів він.
— Лінні!
— А ви не знали про це?
— Де ти з нею зустрічався? — суворо запитав Джуніор.
— Вона зателефонувала мені вчора ввечері і попросила привезти блакитну фарбу шведського відтінку і пофарбувати гойдалку. Я думав, ви у курсі.
— Ти думаєш, я вишукував це дерево вишні, платив хтозна скільки, щоб мені зробили гойдалку на замовлення, а потім Юджин довго лакував її, аби добитися правильного відтінку, щоб потім покликати тебе і зіпсувати все цим блакитним кольором?
— Звідки ж мені знати. Я подумав —
Джуніор змусив себе зробити глибокий вдих і видих.
— Правильно, — промовив він, — жінки, — і похитав головою. — Що з них узяти? Але послухай, Доде, відтепер ти слухаєш лише мене, ти зрозумів?
— Так Джуніоре, вибачте, — Дод досі ледь не плакав.
— Та нічого. Це можна виправити. Жінки! — знову повторив Джуніор і навіть засміявся. Потім швидко розвернувся і вийшов. Йому потрібен був час, щоб прийти до тями.
* * *
Вона була його прокляттям, каменем на шиї. Того вечора у 1931-му, коли він приїхав за нею на вокзал і побачив її біля входу — у сірому пальто, занадто тонкому для балтиморської зими, і у крисатому капелюсі, яких уже ніхто не носив, він подумав, що Лінні — як цвіль на пиломатеріалах: скільки ти її не зішкрябуй, вона все одно з’являється.
Він вирішив було
Його серце умить обірвалося і полетіло вниз каменем. Першою реакцією було — кинути слухавку. Але вона загнала його у глухий кут. У неї був номер його хазяйки, і як вона лише його дістала?
— Що? — різко відповів він.
— Це я! Лінні Мей!
— Чого тобі?
— Я тут, у Балтиморі, уявляєш? Стою на вокзалі! Ти можеш по мене приїхати?
— Навіщо?
Мовчання.
—