Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 145

— Ти не розумієш, для чого я приїхала?

— Я не знаю, куди тебе везти. У мене немає грошей, щоб поселити тебе у готелі. Хіба що у тебе є?

— Я їду з тобою, — одразу сказала вона.

— Ні, не їдеш, моя хазяйка здає квартири лише чоловікам.

— Я можу тихенько прослизнути.

— Що? Прослизнути у мою кімнату?

Лінні впевнено кивнула.

— Нізащо у світі.

Тим не менше, він їхав до себе додому, оскільки уявлення не мав, що робити.

Вони доїхали до перехрестя, він пригальмував і глянув на неї. За п’ять років вона зовсім не змінилася. Їй і зараз можна було дати тринадцять років. Шкіра така ж юна, губи такі ж тонкі і безбарвні. Наче її заморозили, коли він поїхав. І чому вона тоді здалася йому симпатичною? Лінні, звичайно, не могла прочитати його думок, а тому всміхнулася і повідомила:

— Я одягла туфлі, які тобі подобалися.

Що за туфлі? Він не пам’ятав ніяких туфель. Глянув на ноги: лаковані туфлі на високих підборах із лямкою на гомілці, очевидно, великі на неї.

— Як ти знайшла мене? — запитав Джуніор.

— Усе було так, — кивнула вона за старою звичкою, про яку він вже й забув. Це означало: а тепер до справи. — Чотири дні тому у мене був день народження, — сказала вона. — Мені виповнилося вісімнадцять років.

— Із днем народження, — сказав Джуніор.

— Вісімнадцять, Джуні. Це повноліття!

— Повноліття — це двадцять один, — сказав він.

— Так, для голосування… Я вже давно спакувала валізу і збирала гроші. Я чекала вісімнадцятиріччя, щоб мене ніхто не міг спинити. На наступний день після дня народження Марта Моффат відвезла мене на дереворізню у Перівілі, де ти працював. Там я спитала хлопців, куди ти міг поїхати.

— Ти спитала у всіх робітників? — поцікавився він, і Лінні кивнула. Він уявив, що там подумали.

— Один хлопець сказав мені, що ти міг поїхати на північ. Він розповів, що одного разу ти розпитував усіх про теслю на ім’я Трамбл, хоча насправді його звали Трімбл. І тобі сказали, що він поїхав у Балтимор, тому, може, і ти сюди подався у пошуках роботи. Марта відвезла мене до міста Маунтін, і там я купила квиток до Балтимора.

Джуніор згадав мультфільми, у яких Боско чи інший герой робить крок у прірву і на мить зависає у повітрі. Лінні навіть не подумала, що його може не бути у цьому місті. Він міг переїхати — у Чикаґо або взагалі у Францію, у Париж.

Раптом він відчув себе цілковитим невдахою — стільки років пройшло, а він усе ще тут. А Лінні при цьому ще й знала, що інакше з ним не буде.

— До речі, Марта Моффат тепер Шафорд, — розповідала далі Лінні, — вона вийшла заміж за Тома. А от Мері Моффат досі незаміжня, і її це дуже злить. Постійно свариться із сестрою. Хоча вони ніколи не ладнали міжду собою.

— Між собою, — виправив її Джуніор.

— Що?

Він здався.

Вони проїжджали центр міста, де будинки стояли близько один до одного, і яскраво сяяли вуличні ліхтарі. Лінні навіть не дивилася у вікно, а Джуніор сподівався, що місто їй сподобається.

— Зійшовши з потяга у Балтиморі, я відразу пішла до телефону. Спробувала знайти тебе у телефонній книзі, але з таким іменем там нікого не було. Тоді вирішила телефонувати усім з прізвищем Трімбл, і виявилося, що Трімбла звати Дін, а за алфавітом це близько. Він сказав, що ти приходив до нього, а він тобі порадив, де шукати роботу, але хтозна, чи тебе взяли. Він сказав, що не знає, де ти живеш, але, може, ти так і живеш у місіс Бесс Девіс. Ця жінка здає кімнати для робітників, які вперше приїздять на північ.