Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 144

— Вони тебе не скривдять, — сказав він. — Не звертай на них уваги та й усе.

— Що ж мені робити, Джуніоре? Як я тебе знайду? Ти повинен приїхати за мною.

Ні, він не повинен був. Вона не мала права нічого просити. Між ними нічого не було, точніше, було — найгірше, що взагалі траплялося у його житті.

Проте він розумів, що не може так взяти і залишити її напризволяще. Вона безпомічна, як мала дитина. До того ж, крихта цікавості у нього все ж з’явилася — людина з рідних країв у Балтиморі! Йому ж тут і поговорити не було з ким.

— Добре, — зрештою сказав він. — Почекай, я зараз приїду.

— Поквапся, Джуні!

— Чекай надворі біля головного входу, я буду на машині.

— У тебе є машина?

— Звісно, — відповів він недбало.

Джуніор повернувся нагору за курткою, а коли спускався, хазяйка висунула голову з дверей. У неї було золоте волосся з незрозумілими кучерями — пласкими і круглими.

— Усе гаразд, містере Вітшенку? — спитала вона.

— Так, мадам, — відповів Джуніор. У два стрибки він пройшов через вестибюль і вийшов на вулицю.

У той час усі речі Джуніора можна було скласти у невелику валізу, але машину він мав — Essex 1921 року. Він купив її у колеги-теслі за тридцять сім доларів на початку складних часів, коли їх усіх звільнили. Він вважав, що машина допоможе йому у пошуку нової роботи, так і сталося, хоч машина постійно ламалася. Уже завівши мотор, він подумав, що треба було сказати Лінні їхати на трамваї. Хоча вона все одно не змогла б, це вище її розуміння. Він навіть не міг уявити, як вона самостійно дісталася до Балтимора. Це ж їй треба було робити пересадку у Вашингтоні, не кажучи про інші станції.

Джуніор жив на північ від вокзалу, насправді, дуже далеко. Він зрізав дорогу до вулиці Святого Пола і поїхав між рядами погано освітлених будинків, витираючи час від часу вікно, що запотівало від його дихання. Нарешті він дістався до вокзалу і повернув праворуч. Лінні він побачив одразу — вона стояла там одна, бліда і налякана, і постійно озиралася навкруги. Але Джуніор не зупинився і проїхав повз неї. Сам не розуміючи, що робить, він натиснув на педаль газу, ще раз повернув направо на вулицю Чарльз і поїхав додому. Але вже у середині першого кварталу уявив, як вона зрадіє і заспокоїться, коли його побачить, і яким бувалим він їй здасться на власній машині. Тож він розвернувся і поїхав назад. Цього разу він зупинився поряд із нею і відчинив двері пасажирського сидіння.

— Це ти щойно проїхав повз мене? — відразу запитала вона.

Ось так. Він ураз утратив усі свої переваги.

— Я вже збирався лягати спати, — відповів він сонним голосом, — я майже сплю.

— Бідолашний Джуні, вибач мені, — Лінні відразу нахилилася через свою валізу, щоб поцілувати його у щоку. Хоча її губи були теплі, від неї пахнуло морозом. І ще чимось таким, що нагадало йому про дім, схоже на смажений бекон. Настрій зник.

Але завівши мотор, Джуніор знову опанував себе.

— Не розумію, для чого ти приїхала, — сказав він Лінні.