Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 141

— Ну що ж, добре, — погодилася Лінні.

Але після церкви вона почала шукати якісь причини, аби не їхати. Спочатку сказала, що їм треба поїсти, потім — що хоче переодягнутися.

— Їдь у тому, що на тобі, — сказав він.

Однак подумав, що після переїзду треба буде поговорити з дружиною щодо її вбрання. Той одяг, який вона звикла носити, навряд чи пасуватиме до будинку. Вона все шила сама — і собі, і дітям — постійно щось мішкувате і безформне.

Але Лінні відказала:

— Не тягати ж брудні коробки у чистому одязі.

Тому Джуніор чекав, поки вона перевдягалася сама і перевдягала дітей. Сам він залишився у недільному костюмі. Сусіди, які могли слідкувати за ними з вікон, мали бачити лише Джуніора лише з найкращого боку.

У машині Меррік сіла між Лінні та Джуніором, а Ред — у мами на колінах. Джуніор вибрав маршрут через найкрасивіші вулиці, щоб показати їх Лінні. Це був квітень, усе розцвітало — азалії, рододендрони, магнолії. Коли вони під’їхали до будинку Бріллів — тобто уже будинку Вітшенків! ― він показав їй білий кизил.

— Коли ми переїдемо, — сказав він Лінні, — ти зможеш посадити тут троянди.

— Але троянди не ростимуть на подвір’ї! Тут затінок, — відмахнулася Лінні.

Джуніор нічого не сказав. Він зупинився біля парадного входу, хоча логічніше було б із речами під’їхати до задніх дверей. Вийшов із машини, почекав, поки Лінні виведе дітей, і спробував подивитися на будинок очима дружини. Він повинен їй сподобатися! Будинок наче промовляв: «Ласкаво просимо», «Для сім’ї» або «Тут живуть достойні люди». Але Лінні відразу пішла до кузова по коробки.

— Та забудь про них на хвилину, — сказав Джуніор. — Ми їх потім візьмемо. Ходімо, краще я покажу тобі наш будинок.

І Джуніор легенько підштовхнув її вперед. Меррік взяла батька за руку, а Ред плівся позаду з машинкою.

— Дивися, Джуніоре, вони залишили меблі для ґанку, — сказала Лінні.

— Я казав тобі про це, — відповів він.

— Вони взяли з тебе гроші?

— Ні, сказали, що я можу їх собі залишити просто так.

— Дуже мило з їхнього боку.

Джуніор не хотів казати про гойдалку, чекав, поки вона сама помітить. На якусь мить він подумав, що вона не помітить — Лінні буває дуже неуважною, але раптом вона зупинилася.

— Ох, — сказала дружина, — яка гарна гойдалка, Джуніоре.

— Тобі подобається?

— Я тепер розумію, чому ти був так проти залізної гойдалки.

— Дерев’яні зручніші, — Джуніор обійняв дружину за талію і притягнув ближче.

— У який колір ми її пофарбуємо? — запитала раптом Лінні.

— Що?

— Давай у блакитний?

— Блакитний?!

— Так, я думаю, світло-блакитний… Я не знаю, як цей відтінок називається, темніший від блакитного, і світліший від синього. Такий середній відтінок, розумієш?.. Шведський блакитний, є такий? Або датський. Ні, якось не так. У тітки Луїз, дружини мого дядька Ґая, була гойдалка такого кольору, про який я кажу. Вони жили у Спрус Пайн, у маленькому милому будиночку. Така гарна пара, я завжди хотіла, щоб мої батьки були такими. Ти ж знаєш, які у мене батьки… А тітка Луїз і дядько Ґай були дружніми, проводили багато часу на вулиці, любили веселощі, шкода, що у них не було дітей, я хотіла б бути їхньою дитиною. Улітку вони сиділи удвох на такій гойдалці щовечора, і вона була такого красивого блакитного кольору. Може, він називається середземноморський блакитний? Джуні, ти не знаєш, є такий колір?