Читать «Блакитне мереживо долі» онлайн - страница 102
Енн Тайлер
Коли він приходив до них додому, вони ще нічого не вирішили, але зараз Аманда простягнула йому аркуш з іменами. Преподобний швидко пробігся очима і кивнув.
— Дуже добре, — сказав він. — Як правильно: Елайза?
— Еліза, — рішуче сказала Аманда. Дженні поряд із нею заклякла — поганий знак, що преподобний перепитав ім’я. Едді поклав папірець у кишеню та сів на стілець за аналоєм. Гості потроху збиралися. Вітшенки чули кроки і розмови, але не оберталися.
Преподобний Елбан, він же Едді, під час свого візиту до них зауважив, що він не знав Еббі особисто.
— Я в цій церкві лише три роки, — сказав він, — тому у нас не було можливості познайомитися. Але я впевнений, що Еббі була хорошою леді.
Від слова «леді» обличчя Вітшенків стали кам’яними. Він зовсім
— Їй було всього сімдесят два роки, — сказала Дженні, гордо піднявши голову.
Однак преподобний був настільки молодим, що для нього сімдесят два роки означали глибоку старість.
— Так, — сказав Едді, — завжди здається, що ще не час. Але плани Господні… Скажіть, містере Вітшенк, у вас є якісь особливі побажання щодо служби?
— У мене? — сказав Ред. — Та ні. Я не… Ми не… Розумієте, у нашій родині було не багато похоронів…
— Я розумію, тоді я можу вам запропонувати…
— Мої батьки, звісно, померли, але, розумієте, це було такою несподіванкою. Їхня машина застрягла на залізничній дорозі. Я був тоді просто шокований, я взагалі не пам’ятаю похорону.
— Мабуть, для вас це було… — почав преподобний.
— Коли я намагаюся хоча б щось пригадати, у мене складається враження, ніби мене взагалі там не було. Здається, що подія пройшла повз мене. І таке відчуття, наче це було дуже давно, а насправді — у 60-х.
— Це ж треба, — відповів Елбан.
Тож за такими розмовами спілкування з пастором мало що прояснило стосовно служби. Ніхто не знав, що саме казатиме преподобний, аж врешті мелодія стихла і він підійшов до аналою.
— Давайте помолимося, — сказав він до зібрання. Він протягнув дві руки й усі встали, лавки заскрипіли по всій кімнаті. Пастор закрив очі, але з усіх Вітшенків лише Нора зробила те ж саме.
— Святий отче, — глухим голосом заговорив преподобний, — у цей ранок ми просимо тебе підтримати нас у втраті. Ми хочемо попросити…
— Поглянь, навіть Атта прийшла, — прошепотіла Дженні своєму чоловікові.
— Хто?
— Пам’ятаєш, остання «сирітка», що у нас була минулого місяця?
Очевидно, Дженні встигла роздивитися всіх, коли вони вставали. Вона ще раз повернула голову.
— Поглянь, он водійка машини, яка збила маму. Вона прийшла з кимось, мабуть, із чоловіком.
— Бідолашна, — відказав Г’ю.