Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 85

Олешко зумисне вибрав саме їх, бо вони непідковані, а відтак нічим не вирізняються від тисяч інших. А от варто лише проїхатися римівським конем, підкованим на всі чотири копита, як серед половецьких вивідників зчиниться неймовірний переполох: як це тут опинився уруський кінь? І що намислив його хазяїн?

Та й самого Олешка важко було впізнати. На ньому був засмальцьований половецький халат, а кудлату половецьку шапку він насунув на самісінькі брови. Так що навіть зблизька важко розпізнати, що він не степовик. А коли й щось запідозрять, він назветься гінцем до хана Курнича від переяславського князя Володимира Мономаха. І навіть листа покаже. А що зупинився саме тут — теж нічого дивного, адже гінець має право зупинятися на відпочинок, де захоче. Особливо коли він добрався до Хорола від самого Переяслава. А це добряча сотня поприщ із гаком.

Нараз він завважив, як ген на обрії стрімголов промчало кількаро кінних половців. Мабуть, то були вивідники, що квапилися туди, де горошинські парубки мали змагатися у молодецьких іграх.

Олешко вдоволено усміхнувся: за сьогодні в тому напрямку прогалопував уже третій гурт. Отже, горошинським хлопцям таки вдалося привернути до себе увагу всього сторожового Степу. А відтак — княжич Святослав має більше можливостей для втечі.

Але перед цим він має втопитися у хорольському чорториї. Так, саме втопитися.

Хоча такому плавцеві, як Святослав, зробити це буде дуже складно. Але так треба. Інакше половці зможуть подумати, що до його втечі причетні мешканці якогось із присульських сіл, і зженуть на них свою злість.

Олешко ще раз озирнувся, аби пересвідчитись, що на овиді все спокійно, а тоді знову прикипів поглядом до верб, що бовваніли віддалік.

Саме під ними нуртувало кілька великих вирів чорториїв, які затягували у свою круговерть все, що пропливало повз них. А ще з дна били такі крижані джерела, що у найвправнішого плавця одразу судомило руки-ноги.

Звісно ж, княжич Святослав ні в який чорторий кидатися не стане. Він лише розженеться з берега і плигне у той бік, а тоді одразу зверне униз за стрімкою течією. І поки сторожа розбиратиметься, що й до чого, він під водою подолає якихось п'ятдесят кроків і заверне у спокійну, прогріту сонцем заплаву. Саме там, під вимитим вербовим корінням, на нього чекала схованка.

Припікало сонце. Птахи, наполохані Олешковою появою, тепер заспокоїлися і не звертали на нього уваги. Вони перелітали з місця на місце так сповільна й ліниво, що навіть найдосвідченіший вивідник міг подумати, ніби тут нікого немає.

«Ну коли ж вони нарешті з'являться? — вже вкотре запитував себе Олешко.— Чого затягують?»

Вони з'явилися тоді, коли сонце викотилося високо в небо.

Наразі з-за овиду вигулькнуло півтора десятка вершників і помчало уподовж Хоролу.

«Невже їх понесе далі? — стривожився Олешко, спостерігаючи, як передні вершники проминули вербовий гай. — Кепсько. Тоді зі схованкою нічого не вийде...»

Ні, основна маса вершників зупинилася там, де Олешко й розраховував. А передні, не зупиняючись, зробили велике коло і лише тоді приєдналися до решти. Мабуть виглядали, чи немає чогось небезпечного для їхнього полоненого.