Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 86

Олешко нетерпляче засовався на гілці: зараз мало початися найцікавіше.

За ті два роки, що Попович провів поруч зі Святославам, він добре вивчив звички свого зверхника. Щойно кінні перегони закінчувались, княжич власноруч (цього він навчився від батька) вигулював свого коня.

Цікаво, чи змінилися його звички з того часу?

Ні, не змінилися. Олешко завважив, як один з вершників спішився і почав водити коня над берегом.

Наразі він щез. Мабуть, зійшов до затону — бо там вода тепліша — і заходився купати свого коня. А заодно й приглядатися до того місця, де мала бути схованка. І лише потому повинен був кинутися у воду сам.

Олешко кивнув головою. Саме це, схоже, Святослав і зробив. Бо на березі лишилося всього двійко спостережників. Решта зіскочили з коней і кинулися до річки. Напевно, наслідували Святославів приклад.

Олешко заздрісно зітхнув. За такої спеки нема нічого ліпшого від річкової прохолоди! Щоб отак, з розгону, кинутися в неї, пірнути аж до дна, знайти, якщо пощастить, джерело і від пуза напитися холоднющої, щоб аж зуби виламувало, води...

А от після купання князеві завжди хотілося їсти. Отже, зараз має початися полювання...

І справді, незабаром маленькі постаті охоронців знову з'явилися на овиді. З розгону скочили вони на коней і, мов з пращі, розлетілися по степу, аби підстрелити якусь дичину. Бідолахи, навіть гадки не мали, що чекає їх за якусь хвилину.

І вона настала. Наразі ті, хто залишився сторожувати Святослава, забігали, мов навіжені. То мало означати, що князь пірнув у воду, а от випірнути чомусь не поспішав. А що він пірнув у напрямку найбільшого з вирів, то висновок у його охоронців був один: мабуть, той вир підхопив князя і затяг туди, звідкіля не повертаються.

Олешко полегшено зітхнув. Доки сторожі будуть ошелешено дивитися на те місце, доки шукатимуть тіло нещасного княжича, той має під водою допливти до визначеного місця і там зачаїтися.

От тільки невідомо, скільки йому сидіти в тому сховку... Звісно, вода в мілкому, прогрітому сонцем затоні набагато тепліша, ніж на бистрині, проте за якусь годину-другу і в ній можна закоцюбнути.

Нараз один з вершників відділився від гурту і, нещадно шмагаючи коня, помчав від Хоролу у степ. Не інакше, мав сповістити ханським старшинам неприємну новину про наглу Святославову смерть...

Перед заходом сонця над берегом Хоролу у супроводі чималого почту пролетів опасистий вершник — чи не сам хан хорольської орди Курнич. Спинився він біля верб і почав люто вимахувати правою рукою — мабуть, то його канчук застрибав по схилених спинах охоронців.

Майже до заходу сонця метушилися половці над берегом. А тоді, як один, рвучко розвернули коней і щезли в синій імлі..

Коли на небо зійшли рясні зорі, Олешко сторожко, мов степовий лис, прокрався до того місця, де під хорольським берегом мав зачаїтися княжич Святослав. Якийсь час наслухав тишу, бо не був певен — залишили половці сторожу, чи ні.