Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 83

— Самі збирали? — запитав він і, не чекаючи відповіді, додав: — Могли б мені загадати.

— Та ні, — відказав Жила і зморшки збіглися на його обличчі. — То Савка потурбувався про нас.

— А де він?

Жила відповів не одразу.

Він нахилився вперед і почав напружено вдивлятися в далеч — туди, де майже на обрії у повітря злетіло кілька птахів.

А коли птахи знову опустилися у траву, Жила відкинувся спиною до стовбура і лише тоді відповів:

— Немає вже Савки. Два дні, як схопили сіромаху. За крок від власного схрону схопили.

— Чому ж він на дереві не сидів? Звідсіля так добре видно.

— Це вдень видно. А вночі? Підкрадеться до дерева поганський вивідник і зачаїться. А зранку не встигнеш і потягтися, як уже летиш сторч головою зі стрілою у грудях. Тож хлопці на ніч ідуть до схованки, а зранку повертаються. Але й половець теж не з дурних. Що вже ж обачний був Савка, а й того, бач, вистежили... Ану, глянь он туди, хлопче. Що бачиш?

— Купу дерев.

— А по ліву руку?

— Ще два дерева. Ні, три.

Жила задоволено хитнув головою.

— Добрий зір маєш. Тож дивися у той бік, а я — в цей...

І надовго замовк.

Дружинники почали повертатися, як уже споночіло. Останнім під'їхав Попович. Його кінь був змилений — видно, проробив чималий шлях.

— Ну, як справи? — поцікавився Олешко, щойно зістрибнувши з коня. — Вивідали щось?

Дружинники розвели руками. Жоден з них не бачив навіть половецьких слідів.

— Хитрує, поганець, — похитав головою Олешко. — Вдає, ніби й духу його поблизу немає. А, крім Савки, ще двох зняв з дерева. Замість них залишилися Мишко Жук та Міняйло.

Вітько лишень тепер зауважив, що бракує двох дружинників.

Олешко знехотя жував шмат в'яленого м'яса і зосереджено про щось думав. Тоді відклав шмат і сказав:

— Будемо робити вивідку боєм.

— З нашими силами... — засумнівався Жила.

— Чому тільки з нашими? — заперечив Олешко. — От зараз ти поскачеш до Горошина. Піднімеш усіх, хто там є, — і негайно сюди. А заодно й Мирка прихопи з собою. Печеніг знайде, як переправити його до Римова.

— Я хочу з вами, — запротестував Вітько.

Олешко поклав йому руку на плече.

— Ні, Мирку. Тут поважна січа затівається. Може, й не повернеться ніхто.

— Я хочу з вами, будь ласка! — стояв на своєму Вітько.

— Ні, — рішуче відказав Олешко. — Ти краще вислухай мене уважно. Ми рушимо на Голтву. Так і передай Добрині, чуєш? І не копиль губу, рано тобі ще проти половця виходити на прю. Спочатку навчися гінцем бути.

І знову — дорога, висока ковила і холодні нічні роси. Тільки місяця цієї ночі не було — сховався за хмарами.

Сонце вже піднялося високо над обрієм, коли гінці нарешті дісталися до містечка. На заклик Жили відгукнулися зо дві сотні горошинців. Вони поспіхом сідлали коней і збуджено перегукувалися. Мабуть, мандрівка була їм до душі.

— Ну, Мирку, кулею лети до Печеніга, — сказав Жила Вітькові, коли вершники рушили з Горошина. — Втім, спокійніше на душі буде, коли я сам тебе здам з рук у руки, — схаменувся він і махнув горошинцям рукою. — А ви не зупиняйтесь, їдьте за нашим слідом. Я вас потім наздожену.

Вулиці були безлюдні. По дворищах метушилися жінки та діти — про всяк випадок готували до схову збіжжя.