Читать «Сторожова застава» онлайн - страница 87

Проте навколо все мовчало. Тож Олешко схилився над берегом і стиха погукав:

— Княжичу... Княжичу Святославе, прокидайся...

Внизу почувся тихий плюскіт і нерозбірливе:

— П-п-пп-омм-о-жжи.

Еге ж, добряче таки змерз княжич, коли навіть вибратися на берег не має сили. Олешко зігнувся, намацав Святославову руку, і смикнув її з такою силою, що Святослав, мов щука з води, вилетів на сухе.

— З волею тебе, княжичу! — привітав його Олешко.

Княжич відповів щось нерозбірливе. Його тіло тіпали дрижаки і зуб не попадав на зуб. Не допомогла й половецька одіж, що її Попович зняв із себе і накинув на княжича.

— Розумію, княжичу, — співчутливо похитав головою Олешко. — Зараз не завадило б розвести багаття. Проте вибач, мусимо якнайшвидше давати звідси драпака... Ти ще не забув, як ми колись гралися в коня?

— Н-нні...

— То сьогодні твоя черга бути вершником.

— Й-я б-би к-краще п-ппро-ббі-г, — процокотів Святослав. — З-зіг-г-рітт-исся б-б...

— Не можна, княжичу, — рішуче заперечив Олешко. — Зайві сліди нам ні до чого...

Святослав кивнув: мовляв, розумію. Тоді задубілими руками охопив Олешкову шию. Попович зачекав, доки той зручніше вмоститься у нього на спині і попередив:

— Іржати, княжичу, теж не будемо, гаразд?

Не дивлячись на дрижаки, Святослав пирхнув. До нього знову повертався гумор.

Олешко добряче впрів, доки дотарабанив княжича до свого денного сховку.

Стривожено захропіли невидимі в темряві коні, зачувши запах чужака.

— Свої, — заспокоїв їх Олешко і зажадав. — Ну, княжичу, злазь, бо треба й совість мати. — А коли Святослав зсунувся на землю, насмішкувато докінчив: — Не повірю, княжичу, що ти в тій неволі тільки те й робив, що мучився. Тебе ж відгодували, як того гусака на продаж.

— А б-було таке, — згодився Святослав. Тепер він майже не затинався. — Було все — і їсти, і пити, лиш не вільно походити.

— Але на прогульки ти ж ходив, — сказав Олешко.

— Та ходити — ходив, — відказав княжич. — Гуляв, де хотів. Та щойно опинявся біля якогось коня, одразу кілька сторожів виринали, наче з-під землі...

Він глибоко зітхнув, виганяючи з себе останні дрижаки, і вже іншим, теплим і вдячним голосом додав:

— Спаси Біг тебе, Олешку. Не знаю, чи й віддячу тобі колись...

— Ніколи дякувати, княжичу! Краще сідаймо на коні та помчімо до Дніпрових плавнів!

— А чом не до Сули? — запитав княжич. Ноги його вже знову слухались і він одним стрибком опинився в сідлі.

— Ні, княжичу, до плавнів краще. Там нас, коли що, ніхто не шукатиме.

Олешко звернув на слід, що його ще вдень протоптали дикі коні, і вони навперегінці помчали до Дніпра.

За якусь годину в повітрі запахло вільгістю, а тоді попереду затемніли очерети.

Олешко зупинився край плавнів і тричі прокрякав селезнем. На відповідь гучно бухикнув водяний бугай. Ще за хвилину на усіяній зорями воді вималювався силует човна. В ньому сиділо двоє чоловіків.

— Скільки буде двічі по два? — спитав їх Олешко.

— Дванадцять, — відказав один з них. — Тільки чого це ти, Олешку, такий дурнуватий відгук придумав?

— Щоб тобі було про що запитувати, — зблиснув зубами Попович і обернувся до Святослава. — Це, княжичу, воїньські хлопці. Вони тебе доправлять до самого Києва.