Читать «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей» онлайн - страница 143

А й дійсно, довкруж імпровізованої сцени бачимо ще кілька вантажівок, що перекривають чи то сектори можливого обстрілу, чи то частину далеких лісосмуг.

Перша пісня не зовсім вдається, бо радіомікрофон періодично вимикається.

– Ну от, хотів, як краще, а вийшло, як завжди, – вибачається звукотехнік, встановлюючи на стійці шнуровий мікрофон. – Тут навколо купа різного обладнання, що глушить сигнал. Вибачайте, війна.

Далі все котиться, як треба. Нам починають підспівувати, аплодувати. Трохи праворуч намічається ціла група справжніх фанів, що напам’ять знають усі пісні. На половині виступу повз сцену пролітає гвинтокрил, помахавши нам бортами. Серед публіки овація. За ним з’являються ще три гвинтокрили, пролітають прямо над сценою, заходячи на посадку. Поки машини гуркотять, сідаючи неподалік прямо на поле, влаштовуємо імпровізовану фотосесію та роздаємо диски.

Під’їжджають бензовози. Гвинтокрили заправляються і приймають на борт вантаж. Пілоти, скориставшись нагодою, приєднуються до слухачів.

– А пісня «Путін хуйло» буде сьогодні? – питає один з них.

– У нас нема такої пісні.

– Шкода. Треба написати!

Наприкінці концерту разом співаємо «Слава Україні».

Під час пісні з боку Слов’янська чути вибухи. За кілька кілометрів над лісосмугою з’являється чорна хмара диму.

– Знову третій блокпост обстрілюють, – із жалем хитає головою дядя Вася.

Гвинтокрили здіймаються у повітря і беруть курс на гору Карачун. Через два дні один із них зіб’ють. Загине шість членів екіпажу.

Після концерту бійці повертаються на базу і змінюють тих, хто тільки-но повернувся з вогневих позицій.

– Ну, як там?

– Стріляють, суки, а ми тільки огризаємося…

– Поранені є?

У відповідь солдати міцно стискають зуби і відвертають голови убік. Дві «швидкі» вже мчать до Ізюма.

Порошенківське «перемир’я» триває.

Вечеряємо вже у Харкові. Поруч з нами – хлопці з охорони та їхні друзі, котрі теж були на польовому концерті.

– Як ви думаєте, коли це все закінчиться? – питаю я у дяді Васі.

Відповідь бойового офіцера-афганця наводжу без купюр:

– Коли цього хуйла Путіна скинуть або вб’ють. Раніше не буде. Бо йому невигідно, щоб у нас тут усе закінчилося миром. По-перше, йому треба постійно відволікати увагу від окупації Криму, зміщати, так би мовити, інформаційні акценти. По-друге, йому треба тримати у страху всю Росію, щоб вони терпіли закручування гайок: мовляв, робіть що хочете, аби у нас не було того самого, що на Україні.

По-третє, у Януковичів теж ще повно грошей, і вони ще деякий час будуть множити сєпарів, як тарганів. Ну і наостанок, відтепер Донбас – це зливна яма для всього люмпену та криміналітету. Це Росії теж вигідно – відправляти сюди всю наволоч, аби зняти напругу всередині країни. Отака ситуація. Тому швидкого закінчення війни не буде.

Що нам робити? Непогано було б звернутися до досвіду якогось там Моссаду і точково винищити сепаратистських керманичів. Можна покликати миротворців. Але багато що буде залежати від Порошенка. Чи зможе він впливати на ситуацію і робити реальні кроки: де треба – нажати, де треба – відпустити. Тут, до речі, й до Третьої світової недалеко. Але найгірше вже сталося. Путін, аби зберегти свій трон, розв’язав проти нас війну. Вперше у сучасній історії слов’яни воюють проти слов’ян. Через свої амбіції цей карлик на довгі роки і десятиліття посварив наші народи. І не буде йому за це прощення! Я ж за національністю росіянин, а за душею українець. І куди мені тепер подітися? Горіти йому за це у пеклі! Путін, сука, щоб ти здох!