Читать «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей» онлайн - страница 142

– Дякуємо.

Милуємося місцевими красотами крізь шпарини. За годину виїзд на базу, до якої теоретично їхати хвилин двадцять. Спуск з гори, і ми вже в офіційній зоні АТО.

– Все залежить від ситуації на блокпостах, – дядя Вася проводить перед виїздом інструктаж для артистів. – Якщо почнеться обстріл, прийдеться трохи почекати. Якщо обстріл почнеться на блокпості, то всі одразу в бліндаж. Мобільні телефони краще вимкнути прямо тут, бо вони дають наводку для мінометників. Як бачать скупчення телефонів, можуть легко накрити міною.

Знову мовчки перезираємося. Відключаємо телефони.

Блокпости проходимо швидко.

База АТО «Луна» – велике наметове містечко у низині, поруч із якимось селом. Тут же стоять кілька десятків автомобілів, накритих маскувальними сітками. Відбувається постійна ротація мобільних груп на БТРах. Неподалік від командного пункту в оточенні бійців стоїть чоловік з мішком на голові.

– Піймали сєпара-наводчика, – каже дядя Вася.

– І що з ним будуть робити?

– Зараз, певне, допитають, а потім – залежно від ситуації…

– А де сцена?

– Отам, у полі. Зробили спеціально у непристріляній зоні.

До нас підходить Булатов. Вітаємось, обнімаємось.

– Якби ви знали, як хлопці чекають на ваш виступ! – Він веде нас до сцени полями. – Як їм важливо зрозуміти, що вони тут не самі, що про них пам’ятають, що про них піклуються. Багато хто в Києві каже, буцім Булатов приїхав сюди за піаром! Хе! От учора, коли ми біля Слов’янська під мінометами розвантажували гуманітарку, оце був піар! Я б усіх цих журналюг диванних сюди хоча б на пару годин завіз на перевиховання. В Києві навіть сотої долі не розуміють, наскільки тут усе серйозно. Війна. Реальна війна! Вантаж 200, вантаж 300 майже щодня. Так що хлопцям ваш виступ – як ковток повітря!

Під ногами розорана гусеницями важкої бронетехніки чорна земля з масними плямами вчорашнього дощу. Сьогодні ж небо чисте-чисте.

Дорогою вітаємося й фотографуємося з бійцями, що чатують біля вогневих гнізд та сидять на броні танків, якими оточено базу.

– Будете на концерті?

– Та де там… Охороняти вас будемо.

Перед сценою вже декілька сотень людей. На диво, є дівчата та жінки у вишиванках, волонтерки, якісь люди у цивільному, але переважно – солдати зі зброєю в руках. Відразу після концерту багато хто з них заступить на нічну варту, коли колоради тільки й починають виповзати зі своїх засідок, наближаючись до блокпостів на відстань мінометного чи гранатометного пострілу.

– Порошенко ж оголосив про припинення вогню. Хіба з ними не домовилися?

– А нема з ким домовлятися… – знизує плечима дядя Вася, що крокує поруч. – В тому-то й річ! Навіть в Афгані ми могли з «духами» домовитися про тимчасове припинення вогню. І всі його дотримувалися. А це – бандити. Реальні бандити без честі, совісті, без правил…

Сцена – збитий з дощок дерев’яний поміст шість на три метри. За ним КамАЗ, на якому напнуто великий український прапор. Спершу виступає керівництво: Булатов, Шкіряк, за ними губернатор. Ми стоїмо трохи осторонь.

– Сховайтеся, будь ласка, за КамАЗ, бо тут прострілюється, – попереджає дядя Вася.