Читать «Балакучий пакунок» онлайн - страница 70

Усі прокинулись, побачили, що коїться, і здогадалися, що треба робити.

— О! Ця огидна всюдисуща морська капуста! — роздратовано вигукнув Папуга. — Ці нахабні водорості. Я про них зовсім забув. Друзі, мерщій рубайте пагони в човні. Вони відразу перестануть рости.

І справді, варто було обрубати два чи три пагони, як водорості наче здогадались, що зайві тут, і перестали дертися в човен. Але мандрівники й далі стояли на місці.

— Оце так! Оце халепа! — стогнав Папуга. — Ці паскудні водорості затримають нас, поки я не знайду Дездемону. Пенелопо, будь ласка, подай мені підзорну трубу, вона там, біля тебе.

Папуга приклав трубу до очей і уважно вдивлявся в далечінь, а потім задоволено прокректав:

— Нам пощастило, вони працюють он там! Тепер лишилось привернути їхню увагу.

— Хто «вони»? — спитала Пенелопа.

— Русалки, — відповів Папуга. — Г. Г. доручив їм наглядати за водоростями. Розумієте, він припустився помилки в заклинанні. Замість того щоб сказати «вічно квітучі» — ну, як оті квіти, що ми бачили, — він сказав «вічно повзучі». А заклинання змінити не можна, тут тільки так: сказано — зроблено, раз і назавжди. Тому Г. Г. мусив поселити тут русалок, щоб вони стримували водорості. Мушу вам сказати, це неабияка робота. Якщо русалки хоч на хвильку перестануть працювати, водорості заполонять усе Співуче море. Гадаю, нам треба підтягти човен якомога ближче до них і голосно гукати.

Так і зробили: всі перехилилися за борти, схопились за водорості і заходилися тягти. Повільно, сантиметр за сантиметром, човен просувався вперед. Така праця вимагала великих зусиль, діти дуже втомилися, їм здавалося, що вони тягнуть цей човен цілу вічність! Раптом до них долинув тихий спів, що наче плив над водою.

— Еге-г-е-е-ей! — загукав Папуга. — Е-гей, Дездемоно, еге-гей!

Спів обірвався, запала тиша.

— Еге-е-ей! — знову загукав Папуга. — Це я, Папуга!

Тиша тривала. Зненацька праворуч від човна водорості розсунулися і з’явилася велика захекана русалка. Її вигляд суперечив усім уявленням Пенелопи про русалок, бо важила, бідолашна, мабуть, не менше ста двадцяти кілограмів. У неї було розкішне біляве волосся, що кучерями спадало на плечі і груди, а також дуже великі і виразні ясно-голубі очі, повіки були щедро пофарбовані тінями, а чорні накладні вії, довгі і густі, більше скидались на якісь зарості. Руки у неї були пухкі, доглянуті, з яскраво-рожевим манікюром. В одній руці русалка тримала золотий серп, в іншій — велике срібне дзеркало.

— Здається, я чула чоловічий голос, він кликав на допомогу, — озвалася вона глибоким хрипкуватим голосом, так швидко кліпаючи, що Пенелопі подумалося: вії ось-ось відпадуть. — Чоловік, безперечно, блакитної крові, нащадок древнього роду кликав мене на допомогу?

— Ні, не вгадала, — сказав Папуга, — це був я. Вітаю, Дез!

— Ага, — холодно промовила Дездемона. — Ага, то це ти, Папуго. Я просто вражена… Як дивно бачити тебе знову! Крім того, я попросила би не називати мене так грубо і вульгарно — себто Дез. Мене звати Дездемона, і я буду вельми вдячна, якщо ти надалі послуговуватимешся цим іменем.