Читать «Пробудження Лол В. Штайн» онлайн - страница 59

Зблизька в мінералі я впізнаю радість усього єства Лол В. Штайн. Вона купається в радості. Ознаки її освітлені аж до самісіньких меж можливого, вони хвилями вириваються з усієї неї. І з цієї радості не можна чітко побачити тільки її причини.

Як тільки я побачив її, у її сірому плащі, у її уніформі із С. Тахла, я побачив жінку з житнього поля поза Готелем де Буа. Ту, якою вона не є. І ту, яка є нею в цьому полі й поряд зі мною, обидві вони були всередині мене.

Все інше я забув.

І протягом подорожі цілий день ця ситуація залишалася не незмінною, вона була поряд зі мною відокремлена від мене, прірва і її сестра. Оскільки я знаю — чи я колись узагалі щось знав настільки певно? — що вона є для мене непізнаваною, не можна бути більш ближчим до людської істоти, ніж я є біля неї, ближче до неї, ніж вона сама, яка постійно відлітає зі свого живого життя. Якщо після мене прийдуть інші, яким це так само вдасться, змирюся з їхнім приходом.

Ми проходимо із сотню кроків по перону нічого не говорячи. Як тільки наші погляди зустрічаються — ми сміємося.

Наш потяг майже пустий, адже він між потягом подорожніх та потягом робітників, він слугує тільки нам. Вона обрала його навмисне, каже вона, тому, що він дуже повільний. У Т. Біч ми будемо близько півдня.

— Я хотіла знов побачити Т. Біч із вами.

— Ви вже бачили його позавчора.

Може, вона вважала неважливим сказати мені чи ні?

— Ні, я туди ніколи не поверталася зовсім.

Позавчора я не поїхала далі вокзалу. Я була в залі очікування. Я спала. Я зрозуміла, не варто було те робити без вас. Я б нічого не впізнала. Я сіла в перший же потяг, що повертався.

Вона похитнулася й повністю сперлася на мене м’яко, сором’язливо. Вона вимагала, щоб її поцілували, не просячи цього.

— Я більше не можу без вас обходитися в моїх спогадах про Т. Біч.

Я обійняв її за талію, я пестив її. Купе пусте, як застелена постіль.

Маленькі дівчата проходять у моїй голові, троє. Я їх не знаю. Старша, це Лол, каже Татіана.

— Татіана, — каже вона зовсім тихо.

— Татіана була там вчора. Ви мали рацію. Прекрасна Татіана.

Татіана була там, як хтось інший, наприклад, Татіана, яка оселилася всередині нас, вчорашня і завтрашня, будь-яка, яка вона є. Її гаряче й полонливе тіло, я поринаю в нього — беззмістовна година для Лол, осліплююча, у своєму забутті — я вростаю в нього, я викачую з Татіани кров. Татіана там для того, щоб я забув Лол В. Штайн. Піді мною вона повільно стає знекровленою.

Жито злегка шелестить під вечірнім вітром навколо тіла цієї жінки, що дивиться на готель, де я є з іншою, з Татіаною.

Лол, поряд зі мною, наближається, наближається до Татіани. Так, як вона хотіла б. Купе на зупинках залишається пустим. Ми в ньому ще самі.

— Ви волієте, щоб я зараз відвіз вас до готелю?

— Я не думаю. У мене більше немає цього бажання.

Це не продовжується. Вона бере мої руки, які я забрав, і знов кладе їх на свою талію. Я кажу, я благаю:

— Я не можу, я мушу бачити вас кожен день.

— Я теж не можу. Слід бути уважними. Два дні тому я повернулася пізно, я зустріла Жана на вулиці, він чекав на мене.