Читать «Пробудження Лол В. Штайн» онлайн - страница 61

Марґеріт Дюрас

— Коли знов розпочнеться страждання?

Вона дивується.

— Але. Ні.

— З вами таке ніколи не трапляється?

Тон змінюється, вона щось приховує.

— Ви бачите це, це цікаво, чи не так?

Я не знаю.

— Ніколи, ніколи?

Вона шукає слова.

— Коли хатня робота погано зроблена, — вона жаліється, — не питайте мене.

— Це кінець.

Вона знову заспокоюється, вона серйозна, вона думає, доволі довго, і ось вона викрикує цю думку.

— О, я б хотіла мати змогу віддати вам мою невдячність, яка я негарна, якщо мене не можна любити, я б хотіла вам дати це.

— Ти мені це дала.

Вона трохи піднімає своє обличчя, спочатку здивоване, потім раптово одразу постаріле, деформоване емоцією, такою сильною, яка його позбавляє грації, його витонченості, робить його чуттєвим. Я уявляю собі її оголеність поряд із моєю, цілковито, цікаво, що це вперше, я дуже швидко дізнаюся, що якщо прийде ця мить, я, можливо, не зможу зносити її. Тіло Лол В. Штайн таке далеке, і разом із тим нерозривно пов’язане з нею самою, одиноке.

Вона продовжує розповідати про своє щастя.

— Море було у свічаді, у залі очікування. Пляж був пустим о цій порі. Я сіла в дуже повільний потяг. Всі купальники повернулися. Море було таким самим, як тоді, коли я була молодою. Вас зовсім не було в місті, як раніше. Якби я вірила у вас, як деякі вірять у Бога, я могла б запитати себе, чому ви, із чим це пов’язано? І все ж таки пляж був такий пустий, ніби він не був завершений Богом.

Я розповідаю їй у свою чергу те, що відбулося позавчора в моїй кімнаті: я добре оглянув мою кімнату й перемістив деякі речі, ніби потай від себе і в згоді з тим баченням цього, яке б могла мати вона, Лол, якби прийшла, і також у згоді з простором, який могла зайняти між ними вона, рухлива, між ними — нерухомими. Я їх уявив переміщеними так багато разів, що мною заволоділо страждання, щось на кшталт горя розійшлося по моїх руках, до такої міри, що я вже не міг визначити точне місце речей по відношенню до її життя. Частину я полишив, я більше не намагався розмітити її живою посеред смерті речей.

Я не відпускаю її, поки розповідаю. Потрібно тримати її весь час. Вона лишається. Вона говорить.

Я розумію те, що вона хоче сказати мені, те, що я розповідаю про речі з моєї кімнати, відбулося з її тілом, це змушує її про це думати. Вона прогулювалася його містом. Але цього вже не достатньо. Вона все ще запитує себе, де це тіло мало б знаходитися, де саме можна розмістити його, щоб воно припинило жалітися.

— Тепер я менш далека від знання, ніж раніше. Я довгий час провела в намаганнях помістити його десь-інде, ніж воно мало б бути. Тепер, я гадаю, що я наближаюся до того місця, де воно було б щасливе.

Через її лице, і тільки через нього, коли я торкаюся до нього моєю відкритою долонею, все більш і більш поквапливо, брутально, вона відчуває любовну втіху. Я не помилився. Я дивився на неї так зблизька. Суцільний жар її дихання обпік мені губи. Її очі померли і, коли вони знов відкрилися, я отримав її перший погляд непритомної. Вона зітхає з легким стогоном. Погляд виринув зі свого занурення і спинився на мені, сумний та пустий. Вона говорить: