Читать «Пробудження Лол В. Штайн» онлайн - страница 58

Татіана увійшла, незачесана, з червоними очима, вона також. Лол у своєму щасті, наш смуток, який його приносить, здається мені мізерним. Аромат поля доходив до мене. І ось аромат Татіани придушує його.

Вона сідає на краєчок ліжка, і потім вона роздягається, повільно, лягає поряд зі мною, вона плаче. Я кажу їй:

— Я сам у відчаї.

Я навіть не намагаюся оволодіти нею, я знаю, що буду безсилий це зробити. Я маю занадто багато любові до цієї фігури в полі, відтепер, надто багато любові, це кінець.

— Ти прийшла надто пізно.

Вона ховає своє лице у простирадла, говорить на великій дистанції.

— Коли?

Я більше не в змозі брехати. Я пещу її волосся, яке розкидалося між простирадлами.

— Цього року, цього літа, ти прийшла надто пізно.

— Я не могла прийти у точній годині. Надто пізно я тебе полюбила.

Вона підводиться, піднімає голову.

— Це Лол?

— Я не знаю.

Знову сльози.

— Це наша маленька, люба Лола?

— Вертайся до себе.

— Ця причинна?

Вона кричить. Я заважаю їй рукою.

— Скажи мені, що це Лол, або я кричатиму.

Я брешу востаннє.

— Ні. Це не Лол.

Вона встає, кружляє гола кімнатою, йде до вікна, відходить від нього, повертається, вона також не знає де подітися. Вона має щось сказати, вона вагається, щось таке, що спочатку не виходить, а потім звучить зовсім тихо. Вона повідомляє мене.

— Ми припинимо бачитися. Все скінчено.

— Я знаю.

Татіана соромиться того, що відбуватиметься в наступні дні після цього, вона ховає своє лице в долонях.

— Наша маленька Лола, це вона, я знаю.

Знову гнів відносить її в ніжну оману.

— Хіба це можливо? Причинна?

— Це не Лол.

Ще спокійніше, вона тремтить геть уся. Вона підходить до мене. Її погляд виколює мені очі.

— Я дізнаюся, ти ж це знаєш.

Вона віддаляється, вона стоїть лицем до житнього поля, я більше не бачу її обличчя, воно повернуте до поля, потім я знову бачу його, воно не змінилося. Вона дивилася на захід сонця, на житнє поле, охоплене пожежею.

— Я зумію це зробити, попередити її, м’яко, я вже зумію це зробити, не завдаючи їй ніякого болю, сказати їй, щоб залишила тебе в спокої. Вона божевільна, вона не страждатиме, вони такі, ці божевільні, ти ж знаєш?

— У п’ятницю о шостій, Татіано, ти прийдеш ще раз.

Вона плаче. Сльози течуть ще і ще, здалеку, з-позад самих сліз, ждані як будь-які сльози, які врешті з’явилися, і, здається мені, я пам’ятаю це, Татіана не була цим невдоволена, вона стала молодшою.

* * *

Як і першого разу, Лол уже там, на пероні вокзалу, вона там одна, потяги, на яких їздять робітники, відходять раніше, прохолодний вітер гуляє під її сірим плащем, її тінь тягнеться по каменях перону до вранішніх тіней, вона змішалася із зеленим сяйвом, яке блукає та чіпляється скрізь у міріадах маленьких сліпучих відблисків, чіпляється до її очей, які сміються, і здалеку виходять мені назустріч, їхній мінерал із плоті блищить, блищить, зовсім відкрито.

Вона не поспішає, поїзд прибуває тільки за п’ять хвилин, вона трохи розтріпана, без капелюшка, вона, вочевидь, дорогою сюди проходила парками, а там ніщо не зупиняє вітер.